Валерій Либюк, учасник АТО, прапорщик добровольчого батальйону "Дніпро 1", в селі Шипинці будує із друзями літаки та займається парапланеризмом. Воювати Валерій пішов добровільно. Каже: не зміг сидіти вдома, коли в його країні війна.
"Не було й мови за гроші"
– Сказали, що охочі можуть приєднатися. Я тоді переговорив із друзями, з якими на Майдані стояв. Один із них Славік Михайлюк. Питаю його, що робимо, на що він відповів: "Мусимо йти відстояти честь, як і на Майдані". Зібрали ще кількох хлопців-патріотів. Один чоловік нам оплатив дорогу. Деякі люди казали: "Вони ж там гроші великі заробляти будуть!" Насправді тоді не було й мови про матеріальну винагороду. Ми пішли зупинити ту біду і ту масу нещасть, що йшла на нашу країну. Ми розуміли, що зупинити це мали спеціально навчені структури, але довелося йти туди звичайному народові, який воювати не вмів. Завдяки командиру нашого батальйону серед живих залишилося багато хлопців. Не спав вночі, постійно думав, як зробити так, аби всі повернулися живі, – каже Валерій Либюк.
Валерій перебував на Сході рік і два місяці. Його рятувала думка про дружину і дітей. Коли повернувся додому, почав реабілітуватися своїм старим хобі – літаком і парапланом.
– Ще з дитинства бігав на аеродром (Валерій живе біля пілотного клубу "Крила Буковини", – авт.). Завжди марив літаками. Перший маленький парашут мені подарував дід. Сказав: якщо приберу у стайні, то мене чекає сюрприз. Не було меж щастю, коли я побачив той парашут. Одразу заліз на драбину і хотів стрибнути. Тоді в мене всі зуби хиталися, –з усмішкою згадує Валерій.
Зараз у клубі "Крила Буковини" більше 40 людей. Всі вони – фанати неба.
– Люди вкладають свої кошти в авіацію. Серед нас і стоматологи, і інженери, і конструктори. Ми різні, але нас об’єднує любов до неба. Через це ми із дружинами часто сперечаємось. Моя вже змирилася. Вона бачить, що це мені якось допомагає. Хоч сама ніколи не літала і не дивиться, як я літаю. Дітей із собою беру. І доньці, і синові подобається кататися на літаку, – каже автовець.
"Вкладаю у літак душу"
Зараз буковинець навіть не приймає запрошень у центри реабілітації після АТО. Каже: кількість місць там обмежена і вважає, що комусь це більше може бути потрібним.
– Нещодавно путівку до Мукачевого на оздоровлення пропонували. Нехай відпочиває хтось інший, у мене є небо. Для мене реабілітація – це гори і авіація. Ти можеш злитися з природою. Це як друге життя. Я не можу передати, наскільки це яскраві емоції – літати…Ти тоді не думаєш, тобі приємно бачити, що ти можеш літати нарівні з птахом. Ти незалежний від когось. Відчуваєш ковток свободи. Постійно, коли прокидаюся зранку, дивлюся у вікно і бачу, наскільки сильно повітря коливає гілочки, вивчаю погоду і думаю: "А чи зможу я сьогодні політати?", – каже чоловік.
Параплан Валерій купив. А ось літаки робить самотужки. Зараз у нього в гаражі літак, над яким працює вже 1,5 року. Зізнається, що це дуже кропітка праця, адже ідеальним має бути все. Завершити роботу планує через рік.
– Кінцевий результат дуже дорогий, особливо двигун. Та це так приємно: вкладати у щось душу, доводити до ідеалу. Я ніколи не порівнюю польоти, всі різні, щоразу це насолода. Не піднімаюсь на шалену висоту. Мені достатньо бачити красу нашого краю. Літачок має перевагу над парапланом у тому, що можна літати у різну погоду і на великі дистанції. Можна на Дністер поїхати. Когось тягне чарку випити, кальян покурити. А я не уявляю, якщо хоч раз на тиждень не піднімусь у небо – хоч на кілька метрів.
Діана ВАТАМАН
Фото - Василь САЛИГА
