«Самотність – це коли ти сам серед людей»: Андрій Любка про свою нову книгу

Письменник, перекладач Андрій Любка презентував свою нову книгу "Кімната для печалі" та розповів про творчі плани.

Книга "Кімната для печалі" вийшла у видавництві Meridian Czernowitz. Це "збірка сюжетно не пов’язаних між собою оповідань, які, однак, можна вважати й романом, якщо прийняти тезу, що головним героєм цього роману є самотність".

"Те все, від чого ти втікав, тебе наздоганяє"

Сам Андрій Любка розповів про нову книгу:

"У моєму помешканні в Ужгороді є кімната, в якій я складаю різні речі, і вона – вже як склад. Мені здалося, що в цій кімнаті особлива атмосфера. А ще у ній інший запах. Там завжди сушилися мої речі. І ось цей запах випраних сорочок, мийних засобів мені видався таким приємним. І захотілося написати про таку кімнату, в якій втрачається межа реальності", – сказав письменник.

– Я почав її писати у 2012 році, – сказав письменник. – Це був час досить турбулентний у моєму житті, пов’язаний з тим, що я жив за кордоном, повертався, щось відбувалося… Чесно кажучи, мені тоді здавалося, що я дуже люблю подорожувати. А зараз я розумію, що просто намагався від себе втекти. Бо коли ти лягаєш спати, почуваєшся самотнім".

Андрій Любка зачитав на презентації одне з оповідань з "Кімнати для печалі" під назвою "Жінка і сірники". Це історія про романтичні стосунки з дівчиною з Ірану, з якою герой оповідання познайомився у Польщі, де вона навчалася в університеті. Вони почали зустрічатися, втім, перспектив ці стосунки не мали, тому що східна красуня відразу повідомила коханому, що її батько вже знайшов їй нареченого. Тож, поїхавши на канікули додому, дівчина так більше і не повернулася і не відповіла на жоден електронний лист від героя оповідання. Більше вони ніколи не бачилися…"
Чи справді була така історія у житті Андрія Любки, письменник не зізнався.

"Читання розвиває інтелект і уяву"

– Андрію, чому стався такий перехід – від гостро-соціального, сатиричного "Карбіда" до меланхолійно-психологічної "Кімнати для печалі"?

– Мені просто хотілося перемкнутися. Нецікаво писати одне і те ж. Власне, "Кімнату для печалі" я писав чотири роки. Оповідання пишуться так, що ти написав одне і потім півроку не пишеш, але збираєш якісь там речення, ідею і потім це все компонуєш. І, власне, у перервах між писанням "Кімнати для печалі" я написав "Карбід". "Карбід" – це була ідея, яка розрослася на роман. А тут ти потроху збираєш ці оповідання. Ця книжка повна спокою.

– Чи щось змінилося після виходу твого "Карбіду" на Закарпатті у тих проблемах, які ти описуєш – контрабанді, корупції?

– Геннадій Москаль, швидше за все, просто підпорядкував під себе ці всі потоки контрабанди, але в нього виходить так, що він ще й симулює активну боротьбу і дуже добре дає інтерв’ю. Але остання справа, яка була, це коли в нейтральній смузі між кордоном, яку стережуть прикордонники двох країн, вирубали стільки лісу і вивезли не будь-куди, а просто до Словаччини, багато про що говорить. Змінилося мало, чесно кажучи.

– Що, на твою думку, є більшою проблемою – соціальна необлаштованість чи самотність багатьох наших громадян?

– Я гадаю, що самотність – це проблема всіх людей. Люди так само самотні в якихось Сполучених Штатах, де рівень життя значно кращий. Чи, скажімо, в Данії чи Швеції, люди частіше стрибають зі своїх високих вікон, щоби накласти на себе руки, ніж у нас. Проблема в тому, що на це впливають дуже різні фактори. Скажімо, на Півночі на це впливає відсутність світла. Самотність – це коли ти не на безлюдному острові, а сам серед людей. Тому що навіть із найближчими людьми ми все одно не відкриваємо себе до кінця. Є якісь такі закапелки, яких ми не показуємо. Ми народжуємося самі, паруємося, намагаємося продовжити рід, бути з кимось. Але розуміємо і знаємо себе лише ми…

– Чи не кажуть тобі реальні прототипи героїв твоїх романів при зустрічі: "Пиши-не пиши, але ці явища все одно ще довго не зникнуть"?

– Книжка – це така довгострокова перспектива. Скажімо, чому у Німеччині так підтримують фінансово читання? Тому що у людини, яка читає, розвинена уява, вона схильна до відкриттів. Для розвинених технологій, навіть щоби створити якусь комп’ютерну гру, треба мати уяву. Читання розвиває інтелект, і це дуже потрібно для суспільства третього тисячоліття. Тепер не потрібно лише довбати молотком, а треба використовувати мозок. Читання може виховати смак. А коли в тебе з’являється смак у чомусь, ти вже думаєш, чи подати якійсь людині руку, якщо вона не відповідає твоєму смаку, негідно поводиться, є корупціонером. Чи гідне все те, що довкола тебе, того, як ти бачиш цей світ. І ти починаєш його поволі змінювати. Тобто це змінює твою систему цінностей. Але це дуже довгий процес.

Підписуйтесь на новини "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook