Чернівчани вже звикли до свого міста і люблять його таким, яким воно є. А як це – бути туристом у Чернівцях? Кореспондент "МБ" спробувала ним стати.
На плечах – рюкзак, на ногах – кросівки, на голові – капюшон (холодно ж-бо не по-квітневому), у руках – фотоапарат. Чим не турист? За легендою, я – гостя з Івано-Франківщини, у місті вперше, проїздом, хочу з ним трохи ознайомитися.
"Як буде біда, йдіть за колію"
Свою подорож розпочала з залізничного вокзалу. Для початку вирішила пошукати інформацію про "незнайоме" мені місто. На пероні – два кіоски з пресою. Втім, в одному туристичного путівника не виявилося, а в іншому не було самого продавця. У приміщенні вокзалу висів стенд, на якому багатообіцяюче написано, що тут у "кишеньках" є інформація про все, що потрібно туристові. Втім, всі "кишеньки" були порожні. Та й сам стенд знаходився доволі високо, так що я при моєму не надто великому зрості, навіть якби там були інформаційні матеріали, не змогла б їх дістати. Далі мені, перепрошую, захотілося до вбиральні. "Платний туалет", - прочитала перед входом до підвального приміщення. Спустилася. Там біля віконечка з вахтером – перелік послуг. Саме користування вбиральнею – 2,75 гривні. Гігієнічна кімната для жінок – 12 гривень. Душова кімната – 20 гривень. Кімната для чищення взуття – дві гривні. Перерва у роботі клозету – з 12.00 до 13.00.
- А якщо я захочу в туалет під час перерви, що мені робити? – жартома питаю вахтера. Він виявився дядьком з гумором. – Та саму вас не залишимо, - відповідає. – Постукаєте, тут завжди хтось є, то вам відчинять. А як таки буде біда, то побіжите за колію…
Розраховуюся за користування вбиральнею, вахтер мені простягає талончик.
- Нічого собі, - дивуюся, - у вас тут ще й талончики видають. – Аякже! – гордо відказує чоловік. – А туалетного паперу скільки можна брати? – далі жартую. – Скільки хочете! – А якщо я візьму весь? – Беріть! – А що то у вас за кімната для чищення взуття? – Та то вона зараз не працює. Паста дорога, - відповідає вахтер. Веселий чоловік, настрій підняв.
Ще навідуюся до готелю у приміщенні вокзалу. У коридорі відчутно тхне якимсь ацетоном чи схожою на нього за запахом хімією. Одне ліжкомісце тут коштує 130 гривень. Переходжу дорогу і бачу пункт обміну валют. Це, мабуть, саме те, що треба туристові. "Цілодобово", - пише на пункті. Але він зачинений. На вулиці запитала якусь жінку, що у місті можна побачити туристові.
-Сідайте на тролейбус і їдьте в центр, - порадила жінка. – Там є багато різного: і магазини, і кінотіятри…
На "шару" послухала розповідь гіда
Про резиденцію буковинських митрополитів жінка чомусь не згадала. Ну, та я, на щастя, про неї знала, тож вирушила спершу туди. Біля входу саме зібралася групка туристів. Вони запитували охоронця, чи можна їм влаштувати екскурсію. Охоронець повідомив, що екскурсія усією територією, включно з прогулянкою всередині резиденції, коштуватиме 25 гривень з людини. Для того, щоби прогулятися без екскурсовода університетським парком, треба заплатити 15 гривень. Туристи поцікавилися, де знайти гіда. "Зараз Галинка прийде, вона з туристами у церкві", - відповів охоронець.
-То це вам треба заплатити 15 гривень за прогулянку парком? – уточнюю. – Не мені, а он цій розумній машині (охоронець вказує на термінал, встановлений у його комірчині – авт.). А вже моя справа – вас пропустити, - усміхається охоронець, дуже приємний чоловік.
Іду до парку. Дорогою все ж вирішила поблукати резиденцією "на шару". Зайшла на балкон, той, що з видом на парк, сфотографувала чудовий краєвид. Зайшла до Мармурової зали. Там саме тривала екскурсія. Нишком сіла збоку та й слухаю. Цікаво так. Виявляється, за радянських часів у цій залі студенти здавали іспити, а викладачі з висоти балконів стежили за ними, щоби не списували. І ще багато чого цікавого почула. Тут гід запросила туристів до Блакитної зали. Я й собі хотіла за ними пройти, але екскурсовод не дозволила, порадивши записатися на наступну екскурсію… "Шара" не пройшла.
До речі, до університетського парку мені не вдалося зайти. Скільки я не торгала масивні двері входу до парку, вони не відчинялися. Запитала екскурсовода - вона сказала, що такого не може бути, мені просто треба сильніше сіпнути двері. Я повернулася і продовжила спроби потрапити до парку. Але двері мені так і не піддалися.
Ще трохи помилувалася резиденцією. Як же тут гарно! Коли йшла звідти, з гіркотою думала, що провчилася в університеті п’ять років, а особливо ніколи й не звертала уваги, який він неймовірний. Шкода, що нам, студентам, за всі п’ять років так і не влаштували екскурсії територією альма-матер. Єдиний раз, коли нас запросили до університетського парку, це коли ми на першому курсі там загрібали листя.
Дорогою знову запитала в перехожих, куди піти туристові. Мені порадили поглянути на музично-драматичний театр і "чудову площу біля нього". А щоби легше було зорієнтуватися, "йдіть по стрілках з їжачками, вони вас приведуть до туристичних об’єктів".
Також навідалася до міськради. Запитала охоронця, чи можна піднятися сходами ратуші. Чоловік сказав, що це заборонено, бо небезпечно (пізніше мені розповіли, що екскурсії на вежу ратуші заборонили після того, як один із нардепів там сильно вдарився головою). "І що, тут взагалі не можна ні на що подивитися?" - запитала розчаровано. "Ну давайте я вам покажу дворик ратуші. Там часто бувають виставки картин, але зараз немає, тому зачинено", - люб’язно запропонував охоронець і, побрязкуючи ключами, провів мене у дворик. Потім ще дозволив піти до зали на першому поверсі з портретами Почесних громадян міста. Після того я ще переглянула інформацію на електронному довіднику для туристів "My Bukovyna", який знаходиться у коридорі міськради, і попила води з кулера. "Стаканчик можете викинути ось сюди", - ввічливо сказав охоронець, вказуючи на смітник.
Наостанок навідалася до дерев’яної Миколаївської церкви на вулиці Сагайдачного. Вона є пам’ятником архітектури, зведена 1607 року. Подвір’я було відчинене, там поралися дві жіночки. Запитала їх, чи можна увійти до церкви. Вони відповіли, що я лише можу гуляти подвір’ям. А щоби зайти до церкви, то це треба, щоби була група і екскурсовод заздалегідь домовився з настоятелем церкви отцем Валерієм.
"Заради одного церкву не будуть відчиняти, це треба наперед домовлятися з отцем про екскурсію, - сказала жіночка. Потім підозріливо покосилася на мій фотоапарат і про всяк випадок додала. – Ми не заключаємо жодних договорів із фірмами, екскурсоводами".
Потім одна тітонька поцілувала дерев’яні двері церкви і пішла, інша залишилася замітати подвір’я. Я ж сіла на дерев’яну лавку під церквою і помилувалася красою старовинної споруди…
Загалом висновок такий: місто Чернівці – дуже гарне, і подивитися тут є що. І люди тут добрі, чуйні. Та все ж туристові тут не вистачає певної уваги. Інформації про місто, вказівників. Добре, що хоч "їжаки" встановили.
Далі буде...
Галина МАРКІВ
[/center]
