Неля Тудос народилася в Кірові в Росії. Допомагати хворим під час війни в Афганістані пішла добровільно. На бланий момент вона чи не єдина жінка з нашої області, яка може розповісти про Афганістан із власного досвіду.
Харчувалися тільки сухпайками
– 1983 року розпочався набір медиків для допомоги пораненим в Афганістані. Я добровільно подала заявку. На обласній комісії в Кірові мене затвердили як медсестру, і я поїхала... Мене відправили в Баграм в інфекційний гостіпталь, – пригадує Неля ТУДОС.
– Коли вже була на місці, охопив страх. Вдома все було спокійно. Біля мене були мої рідні, я мала все, що потрібно. А там познайомилася з реаліями війни не з книжок. Бачила голод, холод, смерті... По нашому табору гуляли малярія, дизентерія, холера. Восени і навесні був сезон жовтяниці. Бувало, що й по 200 людей на день привозили. Коли госпіталь був переповнений, то десь 500-600 осіб були лише під моєю опікою. Добре, що серед солдатів були хлопці, які закінчили медичне училище. Вони мені допомагали.
Окрім війни, ситуацію погіршував місцевий клімат.
– Вдень могло бути 40 градусів тепла, а вночі могла бути мінусова температура. Деколи спали під мокрими простирадлами, адже не було чим дихати. А бувало таке, що ніяк не могли зігрітися, – каже пані Неля.
– Ми їли переважно сухпайки. Дуже мріяли про зелень, свіжі овочі, фрукти. Нам приносили огірки і капусту, але доки вони до нас доходили, то овочі були у такому стані, що їсти їх було неможливо. Та в нас ситуація ще була терпима. Пригадую, хлопцям у гори їжу не могли донести. Не знаю, як вони там виживали. Коли їх привозили у госпіталь, деякі з них важили по 40-50 кілограмів, – пригадує Неля.
Зустріла своє кохання на війні
Ми там жили у гуртожитку. Якось до однієї медсестри з Таганрога приїхав її земляк, а з ним за компанію Ваня. Так ми вперше і побачили одне одного. Потім він мені розповідав, що коли вийшов з кімнати, сказав другу "Ось це моя майбутня дружина, побачиш", – пригадує Неля.
Жінка зізнається, якби не зустріла його, то невідомо, чи повернулася би живою.
– Я приїхала в Баграм у листопаді, а з Іваном познайомилася в перші дні грудня. Ваня заволодів моїм сердцем завдяки своїй доброті і вмінню терпіти мій характер. Завдяки йому перебувати на війні стало легше. Він дуже гарно за мною доглядав, завжди приносив квіти. Пам’ятаю, якось перед поїздкою їхнього батальйону у місто він запитав мене, що мені привезти. Я захотіла морозива. Спека була страшна, але він купив термос і довіз мені те морозиво, – з усмішкож розповідає жінка.
-Найважчий день мого перебування там був, коли я не дочекалася свого чоловіка. Іван розвозив цистерни з гасом по всьому Афганістану. Тоді вони мали довести гас до Кабула. Вся колона повернулася, а його не було. Ми вже знали, що їх сильно обстріляли, тому я передбачала найгірше. Питала в інших, де його машина, де він. Мені відповіли, що машину обстріляли, а він буде пізніше. Потім з’ясувалося, що коли вони потрапили під обстріл, у нього почала горіти машина. Він під кулями відчепив цистерни з гасом. У тому бою він рятував не машину і не себе. З ним тоді був командир, якого він врятував. За це його представили до ордена "За відвагу". Тричі мали нагородити, але чомусь орден він так і не отримав. Щоби якось йому віддячити, його відпустили на місяць раніше додому. Я в Афганістані перебувала тільки сім місяців, хоч за контрактом мала би там бути два роки. Та коли його відпустили додому, він сказав, що без мене не поїде, і я звільнилася. Так і сталося, що живу зараз в Україні, адже Ваня із села Маршинці Новоселицького району.
Додому летіли на "Чорному тюльпані"
– Ми мали летіти на вантажному літаку, на якому мали везти додому тіла загиблих солдатів. Коли саме збирали "груз 200", ми не знали. Додому ми летіли на "Чорному тюльпані". Навколо були сотні цинкових трун, запах тіл, що розкладаються. Після півторагодинного польоту,ми ще п’ять діб добиралися в Україну потягом. І всі п’ять діб нас супроводжував цей запах.., – пригадує Неля.
-Зіграли весілля, я переїхала жити до чоловіка. Досить важко було мені звикати до всього нового, але воно того варте. Чесно зізнаюся, я би пішла на війну ще раз, якби знала, що зустріну там Івана, – запевняє жінка.
– Пам’ятаю, як ми раділи, коли та війна закінчилася. Ми і зараз зустрічаємося з друзями-афганцями. Прикро, що вже 30-х людей із нашого району ми поховали.
Чоловік і досі "воює"
– Нікому не була потрібна та війна. Та на той час ані ми, ані солдати цього не розуміли. У нас тоді виховували дух патріотизму. Ми росли на воєнній літературі, на тих фільмах. Не відгукнутися, коли це потрібно Батьківщині – було зрадою, – каже пані Неля. – Зараз я би не пішла туди, адже тепер розумію, що війна – це інтереси якихось людей. У мене є діти, внуки, і я потрібна їм жива. А тоді ніхто не думав про своє життя. Тоді це був обов’язок.
– Як би це дивно не звучало, та всі, хто там воював, кажуть, що то були найкращі роки їхнього життя. Там була війна, проте там вони були молоді. Вони чітко розрізняли ворога і друга. Там вони зустріли своїх товаришів, деякі – дружин. Всі разом збираються святкувати 15 лютого. Чоловікові вночі часто сняться ті часи, він і досі там воює.
-Ми стараємося вдома про це не говорити, адже це рани на все життя, які не загоїлися. Діти нас про війну теж не питають. Можливо, не хочуть зайвий раз зробити боляче татові. Він дуже важко відходив від війни, – розповідає Неля Тудос.
Діана ВАТАМАН
Приєднуйтесь до "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook
