38-річний Олег Горбатюк працював на кафедрі української літератури філологічного факультету ЧНУ, захистив кандидатську. Добровольцем пішов на війну. Демобілізувавшись, вирішив очолити сільську громаду.
Нашу зустріч довелося переносити декілька разів, бо пан Олег був зайнятий на виборах – балотувався на сільського голову в рідному Рукшині на Хотинщині, де й переміг.
- Я був самовисуванцем і не представляв жодної партії. Це буде об’єднана громада із шести сіл, – розповів пан Олег. – Коли йшов на вибори, то нічого не обіцяв. Лише сказав, що віддаватиму всі сили роботі для громади.
Чому ви, викладач університету, науковець, вирішили піти на вибори сільського голови?
– Залишився запал після війни. Захотілося щось зробити для людей свого села. Зрозумів, що можу, є бажання. Ці об’єднання – щось нове і перспективне, буде можливість реалізуватися і показати результат. Я працював у ЧНУ на кафедрі української літератури. У 2009 році захистив кандидатську дисертацію – досліджував творчість Степана Смаль-Стоцького як літературознавця. Хотів видати книжку про нього, але не встиг – пішов на війну.
– Де ви служили?
– Я потрапив у 25-ту повітряно-десантну бригаду, яка дислокувалася у Дніпропетровську. Пройшов підготовку на Львівському полігоні. Найбільше ми займалися на бронетранспортерах. Та коли прибули у бригаду, то виявилося, що їх там немає, а є бойові машини десанту. Вони дуже швидкі та маневрені. Наша бригада була єдина, яку можна було десантувати з повітря. Довелося навіть стрибати з парашутом, хоча я дуже боюся висоти.
– Скільки часу ви провели у зоні АТО?
– Майже п’ять місяців. Ми поїхали туди дев’ятого серпня 2014 року. Хоча багато чоловіків, навіть професійних військових, відмовлялися їхати в зону бойових дій. Наш базовий табір був у Дебальцево. Ми переночували там, а наступного дня пішли на штурм Вуглегорська. Потім здійснили рейд по навколишніх територіях. "Танцювали" навколо Донецька з усіх боків. Ми мали швидко "штурманути" якусь територію чи населений пункт, потім заходила піхота, яка "закопувалася"… Виконували різні завдання: співпрацювали з розвідкою, виводили колони з оточення.
– Вам не було страшно?
– Як це не парадоксально звучить, з часом звикаєш і до смертей, і до поранень. Це війна. Хоча дуже боляче втрачати своїх побратимів. Траплялися дуже страшні речі. Скажімо, коли вбитого бійця впізнають по берцах, бо такі були тільки у нього в бригаді. Найважче було зимою в морози. Особливо якщо годинами лежиш нерухомо на землі.
Інтерв‘ю з науковцем, бійцем і сільським головою Олегом Горбатюком читайте у четверговому номері "МБ" від 29 жовтня.
