Фото molbuk.ua
"Я мав одну мету – повернутися додому. Знав, що на мене чекають. Був готовий сидіти в полоні до кінця війни. Був готовий і до того, що мене вб’ють. Але не мав права здатися", – каже захисник.
49-річний Михайло ТУРЕЦЬКИЙ із Заставної повернувся з російського полону рік тому – після двох років неволі. За цей час пройшов шість місць утримання, пережив побої, голод, холод і постійний психологічний тиск.
Каже, вижити допомогла лише одна думка – що вдома чекають рідні.
Сьогодні він уже не воює. Через наслідки полону лікарі заборонили також важку фізичну працю. Та замість відпочинку чоловік майже весь час присвячує допомозі родинам військовополонених і безвісти зниклих, ідеться у публікації "МБ", пише molbuk.ua
"Домашніх тварин годують краще"
До лав Збройних сил Михайло долучився у 2023 році. Служив старшим стрільцем-оператором у 424-му окремому батальйоні, який формувався у Чернівцях. До цього мав військовий досвід: проходив строкову службу, а у 2018 році брав участь у спільних навчаннях із військовими НАТО.
У полон потрапив у Серебрянському лісі.
"Під час масованого російського штурму ми опинилися в оточенні. Нас було п’ятеро. Там нас захопили в полон", – розповідає.
За два роки Михайло змінив шість колоній – від окупованої Луганщини аж до Сибіру.
Саме звідти потрапив на обмін як важкохворий.
"Переломи, купа хвороб... Така була їхня "російська християнська гостинність", – іронізує.
Михайло згадує, що серед випробувань були не лише побої, а й постійний голод:
"Домашніх тварин годують краще, ніж нас. Те, що приносили, іноді неможливо було їсти. Але й викинути не дозволяли. Якщо хтось висипав їжу, забігали охоронці й кричали: "Ми старалися, а ви викидаєте!"
Часом він віддавав свою порцію іншим полоненим, бо не міг змусити себе їсти.
"Рятували хліб, вода. Інколи перепадав шматочок свинячої шкурки – і це вже було свято", – згадує.
Додому повернувся, важачи лише 58 кілограмів, хоча до полону важив 87.
Лікарі досі лікують наслідки тривалого виснаження.
"Нутрощі були фактично атрофовані. Я й зараз проходжу лікування, і ще довго треба буде відновлюватися", – каже військовий.
"Я готовий сьогодні померти, щоб завтра далі жити"
Росіяни однаково жорстоко ставилися до всіх полонених, але до Михайла особливо прискіпувалися через його принциповість.
"Вони змушували співати російський гімн. Я не співав жодного разу. Побратими просили хоча б удавати, що мугикаю. Але я відмовився", – розповідає.
За це його неодноразово били.
"Я їм сказав: "Я готовий сьогодні померти, щоб завтра далі жити". Їх це дуже дратувало”, – усміхається чоловік.
Особливо жорстоко чоловіка побили на Великдень. Після побиття затягнули під холодний душ, привели до тями й кинули назад у камеру.
Психологічний тиск не припинявся ні на день. Полоненим постійно повторювали, що України більше не існує, а після повернення на Батьківщину їх нібито посадять до в‘язниці.
"Я відповідав: "Навіть якщо посадять, то хоч рідні передачу принесуть. А якщо України вже немає, то хоча б помру біля своєї хати, а не тут", – каже захисник.
Також росіяни показували Михайлові відео з Буковини із кадрами переходу храмів до ПЦУ.
"Казали: "Поки ти сидиш тут, твої земляки знищують російський народ". Я відповідав, що нічого не знаю, адже сиджу у полоні. А в колонії лише бачу, як християни ставляться до християн", – зауважує.
"Найважче було у Сибіру. Два місяці сидів в ізоляції. Місяць узагалі сам. У камері біля однієї стіни було шість градусів тепла, біля іншої – вісім. Довелося побувати і в переповнених камерах, і навіть у сховищі колишнього банку, яке росіяни переобладнали під місце утримання військовополонених. У камері, розрахованій на двох, нас було понад десять", – каже Михайло.
"До кінця не вірили, що везуть на обмін"
Про майбутній обмін полоненим не повідомляли.
"Нас цілу добу перевозили літаком Росією. Когось забирали, когось приводили. Ми думали, що просто переводять у чергову колонію.
Навіть коли літак приземлився у Білорусі, ми не були певні, що їдемо додому. Бо траплялися випадки, коли хлопців привозили на обмін, а потім повертали назад. Лише після перетину українського кордону, коли побачили людей із нашими прапорами вздовж дороги, прийшло усвідомлення, що ми вдома. Тоді вже були і сльози, і радість", – усміхається.
Уже за кілька тижнів після повернення Михайло організував у Заставні акції на підтримку військовополонених і безвісти зниклих.
Сьогодні допомагає родинам знаходити потрібні контакти, їздить до звільнених військових у реабілітаційні центри.
"Люди часто не знають, куди звернутися. Особливо літні батьки. Тому зараз відкриваємо громадську організацію, щоб системно їм допомагати", – каже.
За участю Михайла у місті відкрили Алею надії та встановили "сітки надії", біля яких регулярно збираються родини військових.
"Ми знову стали сім’єю"
Коли Михайло повертався з полону, він навіть не здогадувався, хто зустрічатиме його в Україні. Серед людей, які чекали на звільнених військових, була його колишня дружина Наталія АНДРУСЯК.
На той момент вони вже сім років не жили разом. Їхній восьмирічний син Артем дуже чекав на батька, але Наталія поїхала до Чернігова зовсім з іншої причини.
"Ми виходили на акції за мого зятя, який зник безвісти. Саме його сподівалися зустріти після обміну. І раптом у телеграм надійшло повідомлення, що серед звільнених є Михайло. Я подумала: як би там не було, а не зустріти його було б неправильно. У нас спільна дитина", – каже пані Наталя.
Коли Михайло побачив колишню дружину серед тих, хто зустрічав звільнених, не повірив власним очам.
"Він потім зізнавався, що подумав, ніби сходить з розуму. Бо хто-хто, а щоб колишня приїхала зустрічати...", – усміхається.
Після повернення з полону саме спільна справа – допомога родинам військовополонених і безвісти зниклих – зблизила їх.
"У цьому горі немає чужих, – каже Наталія. – Ми чекаємо не лише на наших рідних. Чекаємо на всіх".
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
