“Я хочу дати їм усе те, чого не мала в дитинстві. Я - сирота. Мене не було кому навчити, щось підказати. Не було кому пошити ошатну сукню чи зробити зачіску. Тепер своїм дітям стараюся це все забезпечити. Щоб у кожного був гарний одяг, іграшки, можливість розвивати свої таланти й отримувати нагороди за досягнення. А головне - дати їм тепло, любов і турботу”, - каже Тетяна ВЕНГРЕНЮК.
Історію чернівецького подружжя, яке створило будинок сімейного типу і виховало 25 дітей, читайте у публікації molbuk.ua, а також дивіться відео.
“Щовечора збираємося й обговорюємо, як минув день”
Разом із чоловіком Юрієм вони є батьками-вихователями дитячого будинку сімейного типу в Чернівцях. За всі роки через їхню родину пройшло 25 дітей. Нині у будинку виховуються 14: шестеро хлопців і вісім дівчат. Наймолодшій - п’ять років, найстаршій - 24. Серед вихованців є й діти з інвалідністю.
“Першими дітьми, яких ми хотіли взяти у сім’ю, були Віра і Надя. Ми брали їх на свята, вихідні, багато часу проводили разом. Але з-за кордону повернувся їхній батько і вирішив забрати доньок до себе. Ми були трохи засмучені, але водночас раділи за них, що діти залишилися з рідним татом.
Після цього ми звернулися до служби у справах дітей. Хотіли всиновити дівчинку, бо на той час у нас уже було двоє рідних синів. У службі розповіли про різні форми виховання - прийомну сім’ю, опіку, дитячий будинок сімейного типу. Ми з чоловіком пройшли навчання й створили прийомну сім’ю. Так у нас з’явилися перші прийомні доньки - Оксана і Марійка. Через рік взяли Наталку та Дмитра”, - пригадує Тетяна.
Згодом у родині народилася особлива донечка Аніта. Через її реабілітацію сім’я переїхала до Чернівців. Спочатку Венгренюки орендували квартиру, а згодом релігійна громада запропонувала їм великий будинок. Саме тоді родина вирішила створити дитячий будинок сімейного типу й взяти на виховання ще більше дітей.
“У нас немає різниці - рідна дитина чи прийомна. Усі вони - одна сім’я, одна команда. Якщо треба поговорити чи підтримати - підхід до всіх однаковий. Щовечора о дев’ятій ми збираємося разом у залі й обговорюємо день: що сталося, у кого яка радість чи проблема, як справи у школі. Ми співаємо, молимося, читаємо Біблію”, - розповідає жінка.
Від початку повномасштабної війни у родині щодня моляться за військових. Діти разом із батьками займаються волонтерством: відвідують поранених у лікарнях, допомагають збирати необхідні речі для фронту.
“Ми пояснюємо дітям, що завдяки військовим можемо жити, вчитися й спати у мирі. Тому кожен має робити щось добре для інших”, - каже Тетяна.
Жінка зізнається: у дитинстві мріяла стати медиком або акторкою. Відвідувала різні гуртки, але ніколи не думала, що стане мамою-вихователькою. Проте життя склалося інакше.
“Я працювала вихователькою у садочку, 13 років вела недільну школу. А потім Господь дав мені дітей. Людина за життя може опанувати багато професій”, - усміхається вона.
“Хочемо, щоби вони виросли добрими людьми”
У родині дітей привчають до самостійності та відповідальності. Кожного тижня двоє вихованців чергують на кухні: вчаться готувати, прибирати, вести побут.
“Наша задача - навчити дітей життя. Щоб вони вміли готувати, доглядати за домом, працювати на городі, допомагати іншим. Ми хочемо, щоб вони виросли добрими людьми”, - говорить мама-вихователька.
Особливе місце у серці Тетяни займають діти із синдромом Дауна. Однією з таких вихованок стала Софійка.
“Нам сказали, що у Будинку дитини є “сонячна” дівчинка. Ми приїхали знайомитися. Коли її гукнули: “Софійко, мама й тато прийшли”, - вона підбігла, обійняла мене й промовила: “Мамо!”. Я тоді одразу зрозуміла: це наша дитина”, - згадує жінка.
Пані Тетяна також є головою громадської організації “Миле сонечко”. У ній - 84 дитини із синдромом Дауна. Усі вони живуть у родинах разом із батьками.
“Ми організовуємо для цих діток різноманітні заходи, беремо участь у фестивалях, конкурсах, проводимо спортивні ігри. Постійно спілкуємося, маємо власну групу підтримки. За ці роки стали однією великою родиною”, - розповідає.
Тетяна мріє у майбутньому створити будинок для дітей із синдромом Дауна, які залишаються без опіки рідних.
“Хочу, щоб вони жили у родинній атмосфері, а не в закладах”, - каже вона.
Попри труднощі, Венгренюки не нарікають. Кажуть: велика сім’я - це не про бідність, а про підтримку й єдність:
“Старші допомагають меншим, хтось готує, хтось працює на городі, хтось майструє з татом. Ми все робимо разом. Так і формується справжня родина”, - переконана Тетяна.
Держава забезпечує сім’ю коштами на базові потреби, але на розваги чи подорожі грошей часто бракує. Допомагають друзі, благодійники та фонд “Я - майбутнє України” Марти Левченко.
“Ми ніколи не відмовляємося від будь-якої допомоги. А якщо маємо щось зайве - ділимося з іншими”, - каже жінка.
Нині Тетяна і Юрій продовжують виховувати дітей і не виключають, що у їхній родині ще з’являться нові вихованці.
“Поки Бог дає сили й здоров’я - будемо цим жити. Ми стараємося дати дітям усе найкраще, що можемо”, - говорить Тетяна Венгренюк.
“Тато і мама - найрідніші люди”
Усі вихованці вважають Тетяну та Юрія мамою і татом. І навіть коли залишають родину, розпочинаючи власний шлях у житті, ніколи про них не забувають.
“У цій сім’ї я живу вже дев’ять років. Для мене тато Юра і мама Таня - найрідніші люди. Вони багато чого мене навчили: бути доброю людиною, допомагати іншим, ні з кого не насміхатися, вчитися на власних помилках і бути прикладом для інших, - каже 24-річна Ніколетта СТОЯН. - Я навчалася в училищі на швачку, але зараз не працюю за професією. Наразі шукаю себе і думаю, чим би хотіла займатися в житті”.
“Я у цій родині з чотирьох років і почуваюся тут рідною. Це велике благословення для мене. Я навіть не знаю, де була би зараз, якби не сім’я і батьки, які мене прийняли, - додає 22-річна Наталя ДУЗІНСЬКА. - Зараз закінчую четвертий курс університету, але ще не впевнена, що працюватиму за професією. Я - харчовий технолог. Також пройшла курси фотографа і хотіла би розвиватися саме у цьому напрямку.
У майбутньому мрію про власну сім’ю, дітей і щасливе життя. За кілька місяців планую виїжджати за кордон. Уже зараз розумію, що буде дуже важко прощатися. Тут моє життя, моя родина, а там - зовсім новий етап. Морально готую себе до цього”.
“Коли мене взяли у сім’ю в 15 років, вже за тиждень я почала говорити “мама” і “тато”. Відтоді так і є. Коли мене запитують про батьків, я кажу: “Вони мої рідні”, - ділиться 20-річна Христина СТОЛАЩУК. - Коли я тільки потрапила у сім’ю, у навчанні була дуже запущена. Мама і тато постійно мене підтримували, переконували, що освіта потрібна у житті. Було важко, я навіть плакала, але поступово підтягнулася.
Зараз навчаюся на вчителя фізкультури та тренера. У майбутньому хочу відкрити невеликий спортивний зал для “сонячних” дітей, де можна буде проводити танці, вправи та допомагати їм розвиватися”.
Як допомогти родині:
0660744987, Тетяна Венгренюк
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
