Увесь минулий тиждень на Буковину приїжджали військові, які поверталися зі Сходу. Їм надали відпустки терміном до десяти діб. Є велика ймовірність того, що після завершення відпустки вони знову отримають наказ на відправлення в зону бойових дій. Тому наші люди, переважно силами волонтерських організацій, намагались зробити зустріч удома для військових не гіршою, ніж зустрічали переможців Другої світової війни.
Мені здається, що їм це вдалося. Особливо коли бачив скупі чоловічі сльози на обличчях цих хлопців, щирі посмішки і подяку в погляді за те, що про них пам’ятають.
Їх зустрічали, обіймали, тиснули руки і аплодували не лише рідні і знайомі, а й прості перехожі, чужі ще вчора їм люди.
Суспільне ставлення до військових під час війни на Сході почало змінюватися – солдатів та офіцерів почали поважати. Нещодавно я став свідком незвичної суперечки кондуктора тролейбуса із людиною у військовій формі. Кондуктор відмовлялась брати гроші за проїзд.
– Ви нас там захищаєте, ми хоч якось хочемо вам допомогти.
Але солдат наполягав на своєму і вимагав у кондуктора взяти гроші за проїзд.
– Ми не на базарі, беріть гроші. Я маю можливість заплатити, тому беріть. Нехай не платять ті, хто не може.
І все-таки заплатив.
Це добре, що суспільна думка щодо людей у військовій формі значно покращилася і що навіть прості люди розуміють, якою важливою для держави є армія. Але залишається незрозумілим, чому люди, які пішли на захист країни від зовнішнього ворога, не можуть користуватись пільгами. А тим часом місцеві депутати, міліціонери, судді, прокурори за той же проїзд не платять? Хтось із них "на завданні", а хтось просто розмахує посвідченням перед носом кондуктора. Що ці всі часто небідні люди роблять такого важливішого для країни, ніж солдат на фронті? І не так важливо, чи той солдат був у зоні АТО, чи завтра-післязавтра туди поїде. Він ризикує своїм здоров’ям і життям. І він заслуговує поваги не тільки суспільства, а й держави.
