Оспіваємо війну… російською попсою

Ніч із неділі на понеділок розкрила для мене дивну істинну нашого нинішнього буття: хтось у стоптаних черевиках прийшов у відпустку із зони АТО на кілька днів, щоб побачити незрячу маму, а хтось у цей час гуляє "на повну" під російську попсу до півночі у ресторані у центрі міста.

"Спектакль окончен, гаснет свет и многоточий больше нет, – якимось диким голосом виспівує пані у ресторані неподалік управління СБУ. Близько півночі. Гулянка у розпалі. – А тепер все вместе поем, что спектакль окончен..." Чую, як завивають на гулянці люди. А перед очима постають страшні образи: падаючий літак, цифра "80 дітей". А ще у голові прокручую неojдавню зустріч із другом-військовим.

– А що мама, у неї поганий зір і добре, що вона не побачить мій жорсткий погляд. Я вбивав людей: або ти їх, або вони усіх нас завтра, – говорить друг, нервово курячи цигарку. Його руки – почорнілі та у мозолях. Вони завжди були такими. Але раніше від того, що вдома садив яблуневий сад та працював у майстерні, тепер – від війни.

Стоїш біля людини, яка після відпустки знову повернеться у військову частину, а з нею знову на Схід. І розумієш, що ці руки беруть зброю і стріляють, щоб тут, вдома, під мирним небом росли наші яблуневі сади, діти...

– Останови музыку, спектакль окончен, – знову завивають у ресторані під радісний свист гуляки. А якщо зараз, не дай Боже, через це завивання не можуть заснути матері військових? Вмикаю світло і дивлюся на фото, яке мені подарував друг. Він сидить у човні на озерах у Кам’яній. Ще безтурботний.

– Повернуся, зроблю собі човен, – сказав, витягуючи з надірваної кишені камуфляжної форми нову пачку цигарок. – Буду класти Боліка (собака) і на рибалку... Слухай, я би де раніше повірив, чужі люди дали грошей. Мама пролікує очі. Лиш би не плакала за мене, як такого мене побачить. Я дуже змінився?

– Так... Ти... Ти став героєм, – промовляю. А потім чомусь запитую дурницю. – Страшно там?

– Та ні, б’ємо бл.... – холоднокровно говорить друг. Але раптом додає. – Страшно, коли маму друга у чорній хустці бачиш. Посаджу за нього яблуню.

... Сидячи серед ночі у кімнаті з фото друга і слухаючи виконання російської попси, я раптом розумію, що не усі ми змінилися: хтось став героєм, хтось – збайдужілою людиною із закритим серцем. Ну навіщо цієї попси до такої пізньої ночі?! Та пісня – немов саундрек для буднів усіх тих, хто нинішнє життя нашої країни проживає лише на моніторі телевізора чи комп’ютера, але не у серці. Для тих, хто не хоче помічати матерів у чорних хустинах. Для тих, хто думає, що збитий літак – це десь на іншій планеті...

"Останови музыку, спектакль окончен, happy end, – чую фінальне завивання. – Happy end!"

Справді, у кожного свій happy end: хтось життя за рідну країну віддає, хтось оплакує загиблих, а хтось гуляє "на повну" і думає, що нічого з цього його не стосується…