А нам все одно

Фразу Конфуція пам’ятаєте: "Руйнування держави починається з руйнування її музики. Народ без чистої і світлої музики приречений на виродження". В унісон з Конфуцієм висловився й Аристотель: "Ідіоти, – сказав у вільному перекладі з давньогрецької засновник половини європейських наук, – тим відрізняються від притомних членів суспільства, що вічно плутають істини, варті суперечок, з істинами беззаперечними". Тобто, по суті, недвозначно натякнув, мовляв, дискутуйте хоч до посиніння про переваги дорійського ладу над фригійським або навпаки, тільки не кажіть, ніби чули щось безглуздіше й безпощадніше за російськомовну попсу. Бо здатність насолоджуватися такою "музикою" свідчить зовсім не про особливості смаку, а про його клінічну відсутність. Своєю чергою я днями з’їздив до Києва. Нашим, буковинським поїздом. Ледве проїхали міст – і тут воно як загупає та як загугнявить... Я вимикати – нема так добре, бо вся та дискотека не з купейного динаміка лине, а з коридорного. Вуха заткав, сиджу, намагаюся думати. Зокрема, думаю, можна би вийти у Снятині, але тоді я зірву всі завтрашні київські зустрічі. Або можна спробувати їхати далі, але тоді я також їх зірву, бо живий до Києва не доїду. Виходжу закурити і раптом бачу на коридорній стіні регулятор звуку. "Люди, – влаштовую я референдум серед пасажирів кількох купе, – хто за те, щоби припинити нарешті ці тортури?". "Ми не за, – відповідають люди, – і не проти: нам все одно". І тут я згадав одну свою іноземну приятельку. Якось вона замовила у Чернівцях таксі. Приїхав такий спортсмен – стрижка, лампаси, жестикуляція – одне слово, видно, що якраз перед зміною закінчив конспектувати Конфуція з Аристотелем. "Готель такий-то, – каже моя знайома, – і прошу вимкнути цю гидоту". Але спортсмен виявився ще й меломаном, тому не вимкнув. На що моя знайома за якусь мить просто відчинила на світлофорі двері і вийшла. Бо в її частині світу людям не все одно, яку музику слухати, а отже, і в якій країні жити.