Ну що: можемо, як захочемо! Бо ті донецькі собі думали, що лише вони вміють любити свого президента. А представники буковинської бізнесово-політичної еліти раз – і втерли їм носа. Так ублажили гаранта, аж тому самому стало незручно: мовляв, дякую, але оці ваші паломники – то вже трохи зайве. А наші елегантно: це не ми, це прості люди і їхня власна ініціатива, яку ми не посміли придушити... У Генріха Манна є такий твір – "Вірнопідданий". І трапилася мені колись про нього фраза: "перший антифашистський роман". Я ще подумав тоді: до чого тут антифашизм, якщо роман написаний 1914 року і розповідає про часи кайзера Вільгельма ІІ (скорочено – В.2), коли про такі речі ніхто й не чув? Але потім прочитав "Вірнопідданого" – і частково погодився. Місце дії роману – невелике приморочене містечко. Головний герой – безпринципний "бізнесмен" Дідеріх Геслінг, який вирішує зробити політичну кар’єру. Але як йому в його провінційній дірі привернути до себе прихильну увагу сонцеликого В.2? Правильно: стати більшим монархістом за монарха і добитися на власній території – цитую – "торжества нового духу, як його розуміє наш незрівнянний кайзер". Що цікаво: як саме його розуміє кайзер, в романі якраз і не сказано. Зате показано, що для Геслінга це торжество нового духу означає цілковите й беззастережне холуйство. Бути людиною В.2 – ось вершина його вірнопідданських мрій. І Геслінг починає діяти – від ініціювання улесливих вітальних телеграм до викривання уявних антидержавних заколотів. Комічним апогеєм роману стає епізод, коли наш герой довідується про маршрут руху августійшої карети і цілий день носиться вулицями міста, аби щоразу першим гаркнути "Хай живе!". А вже "антифашистським" (точніше, антитоталітарним) зробила цей роман історія. Як і передбачав автор, вірнопідданство виявилося страшнішим за кайзера. Бо В.2 ще трохи поцарював і втік, а сформовані за час його правління мільйони геслінгів невдовзі склали основу гітлерівського режиму.