Непевна це пора життя – вересень. Ще ніби зелено і тепло, а пахне інакше. Пахне, мовби натякаючи на ті незабарні часи, коли вже пахнути не буде. Тобто, може, й буде, тільки комусь іншому. Одне слово, вересень – це коли ще можна продовжувати тішитися, але вже треба починати думати. А щоб не думати відразу про зовсім сумне, думається про амбівалентне. Наприклад, про сам вересень. З культурного погляду найважливішими цього вересня були дві події. У масштабах Буковини – фестиваль Meridian Czernowitz, у масштабах України – Львівський форум книговидавців. (Я знаю, що є люди, які так не вважають, але й вони знають, де я маю їхні вважання). Перша спільна риса Меридіану і Форуму – це те, що в обох випадках клієнтам за кілька днів було запропоновано більше, ніж людський організм – за ті ж кілька днів – здатен перетравити. Не всі страви відзначалися свіжістю, не всі були смачними, але вибрати з такого меню – якщо вам ще не геть позакладало – завжди є що. І на цьому дискусію про першу рису оголошую закритою. Натомість риса друга підсуває справді складне запитання. Бо не секрет, що ні Меридіан, ні Форум просто не змогли б цього року відбутися, якби не фінансова підтримка з боку Фірташа і, відповідно, Ахметова. Так от: чи правильно це – робити добрі справи не надто добрим коштом? Чи нормально, як воно й сталося, брати з тієї ж – не найчистішої – кишені гроші, скажімо, на порятунок Українського Католицького Університету у Львові або відкриття української магістерської програми у Кембриджі? А з тисяч подібних кишень на тисячі соборів, лікарень, притулків і музеїв? З одного боку, якби рішення залежало лише від мене, то, мабуть, на світі виявилося б набагато менше храмів, університетів і сиротинців, не кажучи вже про форуми з фестивалями. Але з іншого: чи не була б їхня морально бездоганна відсутність ще більшим злом, ніж іхнє морально сумнівне існування? Хто як, а я особисто з цією фаустівською дилемою впоратися не можу. Тим паче – у вересні.
