Vox populi

Футбол – це таке діло, що ви його або любите, або ні. Ті, хто ні, зазвичай пояснюють свою нелюбов коротко: що, мовляв, цікавого у біганині двадцяти двох дорослих мужиків за одним нещасним м’ячем? Натомість ті, хто так, можуть говорити про футбол годинами. Причому – не лише про підкати, офсайди і пенальті, а й, наприклад, про філософські аспекти цієї дивовижної гри. Почати з того, що саме виникнення футболу – це апофеоз новочасної впевненості людини у своїх силах. Адже природа дала нам ноги зовсім не для того, щоб м’яко зупиняти м’яч і точно переправляти його на десятки метрів. Але всупереч фізіології ми навчилися цих фокусів. А зрозумівши, що неможливе стає можливим, набудували машин, підводних човнів, літаків – одне слово, заходилися долати власну обмеженість в усіх інших напрямках. Я вже мовчу про відображення національного характеру на футбольному полі. Хіба не розкриває колективну душу народу емоційна самба з м’ячем бразильців, елегантні паси французів, суворе, але джентльменське поводження з суперниками англійців, темперована, як клавір, і передбачувана, як фуга, гра німців тощо? І чи відсутність виразних національних рис у грі української збірної не свідчить про те, що збірна ця представляє не свідому свого завдання націю, а склепане абияк народонаселення? Окрема цікава тема – футбольні фанати, до яких свого часу належав, скажімо, Дмитро Шостакович. Належав і на запитання рафінованих друзів, навіщо воно йому треба, відповідав: футбол – це єдина в СРСР можливість сказати те, що думаєш, з приводу того, що бачиш. У контексті сьогоднішньої ресовєтизації України і повернення цензури у ЗМІ афоризм мудрого композитора знову набуває актуальності. Приклад, як то кажуть, не змусив на себе довго чекати. Під час останнього матчу на стадіоні "Динамо" київські ультрас влаштували хорове скандування: "Спасибо жителям Донбасса за президента...", – і так далі. Хто як, а я за таких уболівальників готовий вибачити динамівцям навіть їхню калічну гру.