Апокаліптичний оптимізм

Що би я там не казав, а прогрес є. Ще зовсім – в історичних масштабах – недавно ніхто й уявити не міг, щоб, скажімо, 1-й секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович додумався підписати указ про встановлення ювілейної медалі до Дня незалежності України. А нинішній – раз і підписав. Зростає, отже, національна свідомість серед наших керівників: не вистачає їм уже чужих медальок, хочуть мати свої – за значний особистий внесок і так далі. Одне насторожує: медалька називається "20 років незалежності України". А як показує "новітня історія", навіть більш-менш нормальним народам Центрально-Східної Європи з першої спроби довше, ніж на 20 років, створити незалежні держави не вдавалося. Бо, щойно відсвяткувавши двадцяту річницю, вони свою незалежність років на 50 втрачали і, лише здобувши її вдруге, починали нарешті цінувати... До речі, про Європу. Сходив я оце днями на польсько-литовсько-український круглий стіл, присвячений століттю Нобелівського лауреата Чеслава Мілоша загалом та його книзі "Родинна Європа" зокрема. Ну, литовці з поляками – зрозуміло: народжений у Литві польський поет – це їхнє спільне багатство, не кажучи про Європу, яка для них також є спільною, тобто власне родинною. А от наші учасники на таких зустрічах почуваються якщо й родичами, то вельми бідними і далекими, про що один із них – ви його не будете знати – прямо й заявив. Тоді присутній там видатний литовський поет Томас Венцлова почав нашого втішати. Мовляв, не обов’язково бути повним оптимістом. Бо повні оптимісти кажуть, що все буде добре, тож їм ніхто й не вірить. Натомість можна бути – як він, Томас Венцлова – оптимістом історичним, який твердить: "Все буде добре, тільки я до цього не доживу". Але наш не захотів здаватися і відповів, що в українських реаліях він може запропонувати хіба що оптимізм апокаліптичний: "Все буде добре, тільки ніхто до цього не доживе". Певно, не мушу пояснювати, котрий з тих оптимізмів здається мені більш обґрунтованим.