Смертю смерть подолав...

Про всяк міжконфесійний випадок: до дискусій на тему істинності та єдино правильної канонічності цей текст жодного стосунку не має. Бо з людьми (зазвичай вони виявляються вірними здалеку впізнаваного патріархату), які володіють інформацією про рай, пекло і способи потрапляння туди, я взагалі ніколи не дискутую. Та й хто би наважився дискутувати, коли твій опонент знає про той світ усе, а ти – нічого? Тому залишаю піднесене піднесеним, а сам тим часом – про земне. Хоч і пов’язане з піднесеним. Як легко зауважити, для християн західного обряду найбільшим святом у році є Різдво, натомість для східних – Великдень. Висновки з цього факту випливають – кому які подобаються. Якщо вам більше до вподоби західний спосіб мислення, а отже, індивідуалізм, прагматизм і віра у власні сили, то ви скажете приблизно так: "Народження вже саме по собі є чудом, яке трапляється з людиною лише раз. Тож треба бути несповна розуму, щоб змарнувати свій єдиний шанс і не спробувати досягти максимально можливих результатів, поки я тут, на землі, а не під чи над нею". Народи, у яких переважає цей принцип, заможно живуть у доглянутих будинках, посміхаються один одному на вулицях і не бояться влади, бо знають, що вона – не від Бога, а від них. Якщо ж ви, навпаки, є носієм колективно-зачарованої східної душі, то ваша аргументація буде протилежною: "Народитися, – скажете ви, – це й дурний може. А ось набратися гріхів, померти і з Божою поміччю воскреснути – оце справжнє таїнство і чудо. І що там на тлі такого чуда якийсь завалений паркан, пропита зарплата і дрібні біси при владі? Наймарніша марнота, перетерпимо. Зате у житті вічному нам воздасться". Я, правду кажучи, хоч і почуваю себе набагато краще серед перших, водночас не можу позбутись легкого захоплення світоглядом других. Одне мене тривожить: а раптом їхня інформація не є аж такою достовірною?