Очима оптиміста

А хотілося б напередодні свят чогось доброго, правда? І добре – якщо подумати – є. А якщо добре подумати, то навіть не одне, а два. Перше добре – це те, що вони не вічні. Скільки нашої крові і сліз випили всі ці Калігули й Нерони, Івани Грозні і Борджії, Гітлери і Сталіни, Мао Цзедуни і Пол Поти... І де вони тепер? А ми з вами ось, живі і майже здорові. Коротше, знав світ ще й не таких гопників, як Янукович, і ще не такі окупаційні режими, як донецький, – і нічого, якось у підсумку давав собі раду. Тобто не зовсім нічого. Зовсім нічого було б, якби ми їх у перші дні їхніх правлінь встигали топити у принагідних Тибрах і Кальміусах, але ж нам, гуманістам таким, до гопницьких методів зась. Ми ж не народні обранці, не міністри і не президенти. Для нас, йолки-віночки, наше людське обличчя хоч щось та означає. Ну то й добре. А друге добре – це теорія еволюції. Звичайно, суто умоглядно, без емпіричних доказів, нам нині важко повірити, що з такої біологічної маси, як, наприклад, регіональна фракція у Верховній Раді, за чотири мільярди років невпинних еволюційних змін зможуть вилонитися істоти, бодай віддалено подібні до людей. Але згадаймо дідуся Дарвіна та його послідовників. Згадаймо, що діялося на Землі чотири мільярди років тому. Хіба за рівнем інтелектуального розвитку депутати Лук’янов і Тедеєв, Саламатін і Царьов аж так набагато поступаються тодішнім архебактеріям? Зовсім не набагато. А однак вийшли врешті-решт із тих бактерій і Кант, і Байрон, і Ейнштейн. Так і з донецькою гопотою: їм просто треба дати трохи часу. Ну і, ясна річ, занурити їх у збалансоване кислотно-лужне середовище, щоб міг стартувати процес корисних мутацій. Щоправда, намічену райдужну перспективу злегка затьмарює усвідомлення, що не всі з нас дочекаються кінцевих результатів цієї еволюції, але про погане я – з нагоди свят – пообіцяв собі не говорити сьогодні ані слова.