Гаразд. Припустімо, їм усе вдасться. Вони – це, по-перше, дебіли. Причому, слово "дебіли" я вживаю не в емоційно-гіперболічному, а в щонайдослівнішому медичному сенсі. Дебіли володіють сякою-такою механічною пам’яттю, їх можна навчити читати, писати й рахувати, вони більш-менш адаптуються у суспільстві і здатні відносно самостійно виконувати нескладну роботу. Заручившись підтримкою чекістів, дебіл може дорости навіть до начальника якоїсь автобази абощо. По-друге, вони – це якраз ідеологічні нащадки товариша Дзержинського, що розвели в сьогоднішній Україні совкову вакханалію і намагаються нав’язати мені свою – луб’янську – версію історії. Версію, в якій, звісно, не буде місця для київських студентів, розстріляних бандою Муравйова під Крутами, версію, в якій мільйони українських селян вимерли від голоду мало не з власної волі, версію, в якій взагалі всі, хто боровся за незалежність України, виявляються ворогами українського ж народу. Отже, припустімо, їм це вдасться. Але є одна річ, з якою вони не дадуть собі ради: шкарпетки Богдана Бенюка. Дістались ці шкарпетки мені в листопаді 2004 року. А треба сказати, що в ті карнавально-революційні часи нічліг нашому "галицько-буковинському куреню" забезпечували доньки Бенюка – Леся і Мар’яна. І ось настав, мабуть, найдрайвовіший у моєму житті вечір. Ми, одинадцятеро приїжджих, запакувалися в Лесин "пікап" і поїхали до Богданової заміської хати перекусити. За кілька годин нам усім, разом із господарем, треба було повертатися на Майдан, бо ніч, як і всі попередні та всі наступні, обіцяла стати вирішальною. Коли ми роззувалися в передпокої, найкращий український Швейк зауважив непорядок на моїх ногах... Одне слово, грубі вовняні шкарпетки Богдана Бенюка – це все, що залишилось мені від Помаранчевої революції. Але сам факт їхньої присутності у моїй шафі є неспростовним доказом того, що була й вона – хоч би всі совкові політруки світу луснули від намагань довести мені протилежне.