Дотепер не можу натішитися, що колись правильно вибрав професію. Бо життя саме по собі – штука амбівалентна: з журбою, як то кажуть, радість обнялась. А от чого у вашому конкретно житті виявиться більше – радості чи журби, – це якраз не в останню чергу залежить від професії. Взяти, до прикладу, новину, що днями облетіла шпальти російської та української преси. Мовляв, двійко путінських блазнів, один з яких називає себе президентом Росії, а другий – України, стануть учасниками спільного автопробігу і 17 вересня перетнуть наш державний кордон. Якщо ви, скажімо, історик, то веселого для вас у цій новині мало. Вам відразу спаде на думку 17 вересня 1939 року. Тоді з російського боку також вирушив через кордон автопробіг – визвольний мотострілковий автопробіг у супроводі танків і кавалерії. Далі ви згадаєте звернення товариша Молотова, в якому той пояснив дії Червоної Армії необхідністю "взять под свою защиту жизнь и имущество населения Западной Украины и Западной Белоруссии". Потім ви почнете порівнювати: німці були агресорами й загарбниками, а совєти – захисниками й визволителями. Причому, перші від вересня 1939-го до червня 1941-го загарбали набагато більше територій, ніж другі визволили. Але як сталося, запитаєте ви себе, що за цей період на загарбаних землях загинуло десь у чотири рази менше мирного населення, ніж на визволених? Напрошуються сумні висновки. Це якщо ви – історик. А якщо філолог, то ні. Адже філологу пам’ять радісно підказує: бензин ваш – ідеї наші! Такими словами заохочував до зовсім іншого автопробігу водія Козлевича великий комбінатор Остап Бендер. Про водія, до речі, у Ільфа і Петрова сказано: "Просидев в общей сложности года три, Козлевич пришел к той мысли, что гораздо удобнее заниматься открытым накоплением своей собственности, чем тайным похищением чужой". І поїхав. Щоправда, особливої користі від автопробігу – за винятком нового маслопровідного шланга – він так і не дочекався. Бо Козлевич.
