Соборні граблі

Одне з двох: або політикою в Україні займаються винятково істоти, IQ яких не дозволяє їм зрозуміти, що таке IQ, або я не знаю що. Здавалося б, аксіома: місце нашого народження від нас не залежить. От я пишу ці слова і уявляю собі якогось свого антипода. Скажімо, донецького шахтаря. Він не винен, що з дитинства чув лише відносно російську мову, що має друзів у Ростові і родичів у Сиктивкарі, що знає Москву краще за Варшаву, що, дивлячись фільми про війну, каже на червоноармійців "наші" і має всю мою писанину глибоко в шурфі. Але ж і я не винен, що засинав під українські колискові, що маю друзів у Празі і родичів у Нью-Йорку, що почуваюся у Варшаві як вдома, що мої "наші" під час війни і ще довго після неї мусили відстрілюватися від його червоноармійців і що мені абсолютно по барабану, за скільки днів устигають пропити зарплату передовики шахти "Комсомолец Донбасса". Чи випливає з усього сказаного, що ми з ним приречені на взаємну ворожнечу? Гадаю, ні. Ми від початку приречені бути чужими, це так. Але, наприклад, у мене мало спільного і з новозеландським фермером, однак ненависті між нами немає. Чому? Бо між нами немає політиків, які б намагалися зробити мене таким, як він, або навпаки. Українські ж політики, попри нібито різні ідеології і партійні кольори, є в основі своїй уніфікаторами. Одна сила хоче "українізувати" Схід, інша – "совєтизувати" Захід, і при цьому обидві розказують мені і моєму антиподові, яке це щастя, що наша соборна комуналка розкинулася від Краснодона до Ужгорода. Тим часом насправді для мене мої світоглядні переконання незрівнянно важливіші, ніж чуття єдиної родини з донецьким гірником. Не сумніваюся, що для нього так само. Звідси висновок: як чужі і цілком байдужі один до одного люди ми не будемо ворогувати, якщо тільки дати нам можливість залишатися самими собою: мені – в моїй країні, йому – в його. Ну а від чого мали б відрізнятися наші президенти, ви вже в курсі.

Олександр БОЙЧЕНКО