Поволі наближається закінчення осіннього семестру, і мої друзі-студенти почали активно імітувати навчальний процес: ксерити конспекти, написані під монотонну диктовку з підручника брєжнєвської епохи, завантажувати з Інтернету готові реферати та доповіді з таких важливих дисциплін як "Охорона праці в галузі" , "Безпека життєдіяльності", "Педагогіка у вищій школі", роздруковувати сторінки з Вікіпедії про Сократа та Августина Блаженного, про яких вони вперше дізнаються, читаючи цю роздруківку на семінарі з філософії.
Доволі таки висока активність, але її мета – не отримання та засвоєння знань (більшість з яких вже неактуальні), а криваве дербі з одногрупниками за бали, щоб врешті-решт отримати стипендію, а вишенькою на торті стане сторінка формату А4, яка засвідчуватиме, що дана особа добросовісно протирала штани за певною спеціальність.
Тут личить розповісти сумну притчу.
Один чарівник протягом довгого часу навчав свого учня вбивати драконів, і ось, коли навчання завершилося, учень відправився за ворота замку, озброєний мечем та магією, аби очистити землю від драконів (Дейнеріс, вибач), але їх ніде не було: ні у скелястих горах, ні у тисячолітніх лісах, ні у берегів древнього океану, і тоді розчарований учень повернувся до чарівника у замок з одним-єдиним питанням: "Що робити з знаннями мисливця на драконів, якщо їх ніде немає?". Чарівник залишився незворушним. – Вчи інших вбивати драконів. – відповів він.
Процес, який ми спостерігаємо, можна охрестити як повільна смерть університетів, адже знання вже не узурповані конкретною групою людей, до них можна отримати у доступ з будь-якої точки планети, маючи Інтернет. Наприклад, зовсім недавно Стівен Хокінг опублікував у вільний доступ свою дисертацію.
Колекціонувати та накопичувати знання немає сенсу, для цього є флешка, яка збереже всі конспекти всіх спеціальностей конкретного навчального закладу. Питання в іншому: наскільки ці знання відповідають реальним потребам? Чи потрібні країні стільки юристів, економістів, політологів, філософів? Якраз людей з цими спеціальностями у нас найбільше, у порівнянні з країнами Європи, але ситуація у економіці, політиці та судочинстві далеко не найкраща. Один випускник після закінчення юридичного факультету сказав: "Бог мені суддя"; чи можна уявити таку промову випускника Оксфорду чи Сорбонни (я про паризький університет, а не нічний заклад)? Важко уявити голову, у яку влізуть всі кодекси, та й цього не треба.
Університети мають вчити людей вчитися, а не набивати голову непотребом. Але чому так сталося? Як ми дійшли до того, що українська освіта настільки відірвана від реальності, що студентам викладають курси на кшталт "Персональні комп’ютери", де знайомляться з мишкою та клавіатурою, і це на 4-му курсі(!). На щастя, такі казуси поодинокі, але невідповідність ринку освіти ринку праці очевидна, тому роботодавці не губляться, і, відчуваючи притомність студента, навчають його з нуля за кілька місяців (так деякі мої друзі-випускники гуманітарних спеціальностей за три місяці стали веб-розробниками). То чому одразу після школи не стати веб-розробником, а ще на п’ять років продовжити собі дитинство, а якщо й пощастить, то за державні(тобто наші з Вами) кошти.
Чув гарне порівняння української освіти з автомобілем. Так само, як для американського підлітка придбати машину не є проблемою, а ось отримати університетську освіту справа недешева, так й для українського випускника середньої школи вступити на держзамовлення не є надто складним завданням, зате купити автомобіль (навіть на євробляхах) – фінансовий виклик. Отож маємо низький поріг входу у вищу освіту, а за цим, як все решта: падає планка викладання, старанні студенти бачать це, і теж не вчать, поганих студентів рідко виганяють, а це де мотивує гарних, ну а найрозумніші, бачачи, що на роботі про диплом питають нечасто, вчать щось сучасне , що відповідає ринку праці, і забивають на пари(тобто розуміють непридатність академічних знань).
Однак є й ложка меду: українських науковців люблять за кордоном, наприклад Олег Ангельський з ЧНУ, фізик-оптик, про якого говорять за кордоном, або Юрій Халавка, хімік, що залучає іноземні практики у нашу alma mater.
Зрештою нещодавня спроба перевести стипендійну систему на рейтинги, розмови про боротьбу університетів за держзамовлення повернуть навчальні заклади до розуміння, що вони надають освітні послуги, і якщо з цією задачею вони не справляються, то за неякісні послуги платити ніхто не буде: ні держава, ні студенти. А звідси й чистки від нелояльних до студентів викладачів, антикорупційні рейди, гегелівський перехід від кількості у якість, а там і до нобелівських лауреатів-українців недалеко: тобто все, про що ми мріяли.
Андрій Тужиков
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
