Чи не вперше у Чернівцях культурні активісти, митці та інші, не менш цікаві, особистості мали нагоду зустрітися з міськими очільниками у царині нашої багатостраждальної культури. Йдеться про незалежних культурних менеджерів, вільних митців та амбіційних активістів.
А сталося це не просто так, бо як ведеться, кожен наслідок має свою причину: нарешті у суспільстві з’являється критична маса, яка здатна ініціювати дискусію з владою, і не тільки ініціювати, а ще й більш-менш гідно провести її. Але чим керується ця критична маса, яка тягне за собою решту чернівчан та має сміливість говорити від імені цієї самої решти? Це є відчуття, що місто належить містянам, що місто не є якоюсь безумовно існуючою конструкцією, яка ліниво спостерігає за жителями та має їх на увазі. Що місто – це не будинки, не дороги, не посади і телеканали, не парки і сквери, місто – це громада, це люди, що живуть тут. Що місто – це живий організм з мережевою ієрархією, у якому кожне коліщатко має вплив на цілу систему.
Є така думка, що організація суспільства та правила, що діють у ньому (себто суспільний договір) виражають поточний спосіб мислення та рівень цивілізації, і ось зараз, ми маємо нагоду споглядати повільне, ледь помітне неозброєним оком, перетворення суспільства від ієрархічного до мережевого. І таких ознак чимало: децентралізація, електронна демократія, open data. Цей перехід від ієрархічного до мережевого і надає відчуття причетності, відчуття міста, конкретно в цьому випадку, відчуття причетності і відповідальності за культуру. Це відчуття переходить від очільників: королів, президентів, міністрів, губернаторів, мерів, начальників до громади. Воно перестає бути монополізованим вершиною ієрархії, і розтікається на всіх. І ця критична маса, це є та купка людей, на яких це відчуття, немов мед, розтеклось найперше.
Але демократія – це не спостереження, це прямий влив на процес, це те, що ми, тобто українське суспільство, намагаємося зробити зараз: декларації, ProZorro, Чесно:Фільтруй суд etc. А будь-який процес – це, майже завжди, боротьба. Такі закони Всесвіту, вони відображають якусь глибшу його симетрію. Тому цілком очевидно, буде опір. І я говорю не про конкретних людей чи вчинки. Я маю на увазі спроби старого порядку залишити все як було. Спроба старого світу, який існує у головах кожного з нас, завести всіх в тупик цивілізаційної еволюції.
Повертаючись до культури і Чернівців. Культура – це така динамічна субстанція, яку неможливо привласнити, тому навіть словосполучення "управління культури" є некоректним. Культурного контенту в Чернівцях вдосталь, бо є історична та культурна спадщина, є реальність, яка не менш цікава. Нещодавно спілкувався в норвезькою мисткинею, то вона зізналася: "У нас нічого не відбувається, всі ситі і задоволені, а ось вам заздрю – суспільство розриває конфліктами: дикий капіталізм, корупція, всенародна невдоволеність – це пластилін, з якого можна ліпити мистецтво". Справді, про це говорив і Марек Гласко.
Однією з концепцій щодо використання приміщення колишньої "Карінтії" є муніципальний музей міста, особисто я бачу там не писанки та глечики, а інтерактивні експонати, virtual та added reality, систему екскурсій на iPad тощо. І знову ж таки згадався епізод з вищезгаданої публічної дискусії, де молода художниця заявила, що Калинівський ринок – це джерело кітчу у Чернівцях і гальмо для розвитку культури, а наступний спікер вступився за Калинку.
Ми потребуємо переосмислення нашої історії, як сторічної давнини, так і десятирічної. Наприклад, у Варшаві був на contemporary art експозиції про техно-субкультуру міста у 90-х. Вони знайшли навіть одяг та автівку з аудіосистемою тих часів, і помістили це все до експозиційної зали.
Що нам заважає відчути історію міста, як вона є, і зробити щось подібне, переосмислити та інтерпретувати історію Калинівського ринку: перші контейнери, турецький одяг, спекулянти, голодні 90-ті, потоп 2008-го.
Але ми соромимося цієї історії, уникаємо її, бо не відчуваємо місто повністю.
А без відчуття міста керувати ним дуже важко.
Андрій ТУЖИКОВ
