Думати про очевидні речі, про які ніхто не думає – дивно, але смачно і ніколи не шкідливо. Перше відкриття, яке при цьому робиш, – що всі (і ти сам) живуть стереотипами. Другий крок – очевидний. Хочеться дізнатися, як створюється стереотип? Дуже просто – однобічним висвітленням.
Ну ось, наприклад, юність зазвичай сприймається, як час розквіту. Хто з цим посперечається? Але мало хто говорить, що це, зазвичай, і час, коли людина чітко усвідомлює свою приреченість, обов’язковість смерті, плинність часу. Розум вже достатньо розвинутий, щоб збагнути це. До речі, на мій погляд, саме в такій сполуці розквіту і приреченості є справжній драйв юності. У просто розквіті є щось нуднувате. Якась душевна недостатність. Але ось є загальний стереотип: юність – час розквіту.
Цей ресурс не є філософським, тож мені хотілося сказати кілька слів про інший стереотип. Нещодавно до Чернівці завітала, вже вкотре, бадьора стара чернівчанка Маргіт, яка знову розповіла про ніч з 12 на 13 червня 1941 року, коли з Буковини вивезли тисячі людей у товарних вагонах у Сибір. Фактично ні за що. Просто за наявність таких-сяких статків (часто, дуже відносних). Я неодноразово читав такі описання. І вони страшні. Бездушні солдати дають 20 хвилин на збори дорослим, дітям, старим, везуть у нелюдських умовах, залишають у безлюдних місцях Сибіру. Але ніде я не прочитав скажімо такого продовження. Через десять днів почалася війна. І ті ж самі солдати, які кричали "ворушіться, сучі діти" безвинним чернівецьким обивателям, стануть героями цієї війни. Врятують світ від фашизму. Хтось з них загине, хтось дійде до Рейхстагу, хтось буде давати уроки мужності школярам у дні Перемоги. До чого це я? Одні і ті ж люди йдуть на злочин і на подвиг майже з однаковою легкістю. Ось вам документальна варіація на тему роботів і людей. Наскільки ми роботи? І наскільки ми люди?
Сказати, що подібні речі траплялися тільки із радянськими і тільки з солдатами – велика брехня. Таке траплялося в історії не раз, в усіх державах. І з найдемократичнішими, найрозвинутішими – також. І по суті відбувається зараз. Адже люди (або роботи?) майже не змінюються. Просто інші кнопки натискаються.
Звісно, хтось хоче згадувати 12-13 червня 1941-го, хтось – 22 червня 1941-го. Але чи не цікавіше згадувати дві дати разом? І знов таки, узагальнити і спитати себе: мені подобаються стереотипи, чи я люблю думати смачно і дивно?
