Вже років п’ять мітинги і пікети в Чернівцях нагадували партзбори часів застою після роботи - всі поспішають додому і ніхто не знає, навіщо це все потрібно.

На обличчях пікетувальників вражала перманентна нудьга. І навіть звичні п’ятдесят, а то і всі сто гривень, що, як правило, роздавали щасливим учасникам, мотивували швидше розійтися, а не зібратися. Так було.

У вівторок калинівці та співчуваючі їм підприємці довели, що мітинг це дуже бадьорий захід. Перекриті вулиці, гучні скандування, бурхливе спілкування з посадовцями. Усе, як в хрестоматіях про класову боротьбу. Ту саму "класова боротьбу", про яку пропонують не згадувати. У сучасній, нібито демократичній, Україні склався ідіотичний стереотип, що все, що може народ в політичному сенсі,- це кидати бюлетені в урну. Між тим, в країнах Європи, на які ми дивимося із заздрістю, зовсім інші правила боротьби за свої права. Це і тривалі загальні страйки, і ті ж мітинги тощо. Коли нам намагаються довести, що європейці живуть краще, тому що вони більш законослухняні, то це є лише частиною правди. Вони такі, тому що змусили бути законослухняними так званих експлуататорів. Змусили ділитися і закріпили такий порядок речей у законодавстві. Наприклад, у Британії, при суперечці власника і найманого працівника за неможливості довести чиюсь правоту, суд приймає рішення на користь найманого працівника. Такий закон. Чи прийняли цей закон власники з доброї волі? Змусили. Так само дуже дисциплінувала буржуазію наявність так званого соціалістичного табору. Де наочно показали, як негарно виходить, коли вже не діляться, а ділять. Соціалістична в минулому Україна досвіду класової боротьби немає. Електорат, схожий на сновид, все кидає і кидає бюлетені і дивується, чому ж немає результатів? Так ви ж за них кидаєте, а не за себе!

Але це загальний екскурс. Тепер до чернівецьких подій. Показово, що на вулицю вийшли достатньо забезпечені люди. Вийшли з питання доволі суперечливого. Чому би справді не підвищити податок для тих, хто очевидно багатший за того ж вчителя? Стільки розкішних авто на вулицях міста, де середня зарплата не дотягує двох тисяч гривень! Але при всій тій суперечливості викликає повагу їх бажання боротися за ці самі права. Їхня наснага відстояти своє. І пригнічує інше. Чому жодного разу не вийшли на вулицю вчителі, лікарі, бібліотекарі, ведучі дитячих гуртків, працівники філармонії, яким справді нема чого втрачати, окрім своїх ланцюгів. Однак, очевидно, з часом ланцюги також стають дорогими. Наші лікарі і вчителі вважають, що краще стати хронічним хабарником, дружити з хабарниками, залежати від хабарників, іншими словами бути в системі, аніж займатися такою дитячою справою, як бунти.