Нещодавно довелося побувати на чернівецькому цвинтарі на похороні. Коли повертався зовсім “свіжою” алеєю, меланхолійно оглядав надгробки. І мене вразило, скільки людей у нас помирає раніше пенсійного віку! Тобто раніше тієї межі, яку передбачила природа. На тій алеї їх була більшість.
Статистична різниця між, скажімо, середньою тривалістю життя в Норвегії (81 рік) чи в Японії (84 роки) і нашою куцою (особливо для чоловіків) шістдесятирічною дистанцією майже не сприймається емоційно... Але вона повсякденно втілена в тому, як часто біжать працівники спецкомбінату відчиняти браму для чергового катафалку. В тому, скільки людей відчувають трагедію і життєву несправедливість. А це буває майже завжди, коли йдеться про передчасну смерть.
З газетних шпальт можна дещо довідатися про країну. Але цілісну картину, гадаю, можна відчути саме на тій алеї. Саме там сказано про ситуацію в країні вичерпно і правдиво.
У нас зараз митці не люблять малювати, полюбили перфоменси. Так називають мистецьку дію, вчинок. Можу подарувати їм ідею – пройтися цією алеєю і читати щось з патріотичних хрестоматійних віршів, щось на кшталт “любіть Україну”. І це було би квінтесенцією, непоганою аналогією нашого суспільного життя. Палкі розмови про патріотизм на все зростаючому цвинтарі – це так по-нашому.
Отже, хочеться спитати, чому ж у нас так швидко втомлюються жити? Гадаю, річ не тільки в слабенькій медицині. І ось що спало мені на думку саме на цвинтарі. У нас країна, де люди переважно покинули одне одного. І навіть самі себе. Не буду описувати шлях до цієї думки. Просто подам голий висновок. Країна покинутих людей. Тих, хто покинув одне одного і самих себе.
