Парадоксальність нашої держави полягає у тому, що як наша влада так і опозиція зацікавлені у тому, аби у нас з кожним роком ставало не краще, а гірше. Чим більше у нас катаклізмів та катастроф – тим більше на подолання їх влада може виділяти бюджетні кошти, а отже і більше із них красти.
Інтерес опозиції в тому, що чим гірше – тим більше ймовірність їй на виборах прийти до влади.
На всіх ланках владної вертикальної піраміди, кожна із них має безпосереднє зацікавлення у погіршенні ситуації. Руйнується комунальне майно – отже виділимо більше коштів на його ремонт і отримаємо більше відкатів. Руйнуються дороги – чудово, виділятимемо мільярди на ямковий ремонт і вкрадемо більше половини. Чим більша злочинність – тим більше виділятимемо на боротьбу із нею. Чим більше захворюваності та епідемій – тим знову на паніці заробимо більше грошей на ліках та державних заходах.
Увесь державний механізм управління побудований не на принципах раціональності витрат, а навпаки на їх ірраціональній громіздкості та перевитратах. Без руйнування цього механізму – жодна заміна прізвищ у владних кабінетах не призводить до чогось путнього. Погані хлопці – крадуть безбожно і безцеремонно, хороші хлопці – крадуть по-божеськи.
Яким чином можна здолати – цей менталітет – за найпершої можливості бодай хоч щось та вкрасти ? Силові методи боротьби із крадіями нам відомі із історії – Гітлер вішав, а китайці відрубували кисті рук. Сумнівно, що у ХХІ столітті ми спроможні вдатися до подібних методів, тож залишаються лише виховні. Поступове виховання внутрішньої неприязні до бажання вкрасти. Скільки на це потрібно часу? Досвід християнства у боротьбі із людськими гріхами – підтверджує, що чимало. Теоретично можливий варіант приходу сильного вольового лідера, який на власному прикладі зміг би примусити силові структури по-справжньому, а не декларативно боротися із корупцією та розкраданнями, але чи буде такий лідер, то вже залежить від нас.
