Всі за мир, а хто ж за війну? Блог Ярослава Волощука

Все більше і більше розмов із різних джерел та найрізноманітніших медіа-платформ ми чуємо заклики чи пропозиції про потенційне призупинення війни. Всім відома пропозиція Володимира Зеленського, що складається із десяти пунктів. Були пропозиції від Китаю та Бразилії. Із човниковою дипломатією низку візитів провів Віктор Орбан. Навіть "миротворець" Путлер виклав свої вимоги до миру, що подібні до безумовної капітуляції. За одну добу обіцяє завершити війну кандидат на президентське крісло США Дональд Трамп.

Тож, як бачимо, версій призупинення війни багато, але наскільки вони реальні та можуть задовільнити український народ? Було проведено навіть соціологічне опитування, наскільки українці готові до потенційних перемовин. Майже половина нібито готова, але більше половини не готові віддавати наші території. Ті, що у глибокому тилу іноді бувають дуже радикальними. Ті, що на нулі, справедливо вимагають ротацій, відпочинку.



Чи є серед того всього багатоголосся бодай якась золота середина? Ось, наприклад, погляди на ситуацію всім відомого друга України Бориса Джонсона. Нещодавно він зустрівся з Трампом та виклав своє бачення вихідних позицій для початку перемовин. Головне у його візії те, що Україна стає повноправним членом ЄС та НАТО. Натомість має піти на певні поступки рашці у частині територій, запровадити якісь додаткові права для функціонування російської мови та визнати тимчасовим кордоном лінію зіткнення на 2022 рік. Та наскільки реалістично те, щоб рашисти повернули нам захоплені частини Херсонської та Запорізької областей, а головне ЗАЕС? Не можна нам погоджуватись і на відмову від Криму, Адже це була б зрада кримсько-татарського народу. І залишати територію півострова у руках ворога, то дарувати оркам нагоду на контроль всієї акваторії Чорного моря. Так, ми частково потіснили їх військово-морські сили, але залишаються повітряні та ракети, що тероризують наш південь та наші порти.

Чи розумно взагалі відхиляти саму ідею замороження війни? Дехто у Європі готовий допомагати нам у цій війні стільки, скільки буде потрібно. Як би це цинічно не виглядало – це ніби останнього українця. Чи готові на це ми? Переконаний, що ні. Чи використає московія передишку для накопичення зброї та людського ресурсу – однозначно, що так. Але ж і ми за той час нарешті таки отримаємо всю ту допомогу, яку нам щедро обіцяли наші партнери. Тому галасливо відмовлятися від призупинення гарячої стадії війни було б нераціонально та нерозважливо.

Багато критикують мінські домовленості, але саме завдяки їм Україна змогла значно підсилити свою армію, а без цього оте повномасштабне вторгнення могло б піти зовсім за іншим сценарієм. Тому правило – ніколи не кажи ніколи може спрацювати і на нашу користь. Адже умовою вступу України до НАТО є закінчення війни. Якщо це спрацює і ми опинимось під натівською парасолькою, то назавжди припинимо подальшу агресію московії. При збереженні існуючих санкцій на РФ важко передбачити, у якій формі вона збережеться за майбутні декілька десятків років. А не буде імперії, то і не буде домовленостей із нею. При її розвалі московитам буде не до Донбасу. Тому не можна однозначно стверджувати, що час працює лише на оркостан. Декілька років без війни посилять і наші військові потуги. А з кількома сотнями сучасних винищувачів та і повноцінним озброєнням для наших бригад ми станемо потужною ланкою у військовій машині НАТО. А відповідь на питання, якщо усі за мир – то хто ж тоді за війну, нехай кожен для себе зробить сам.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram