Представництво було різне - від президентів та голів урядів до послів, заступників та спостерігачів.
Із десяти пунктів плану миру України до обговорення були взяті три – ядерна безпека, продовольча безпека та гуманітарна складова ( визволення бранців і повернення викрадених із окупованих територій українських дітей). Напередодні зустрічі виступив головний "миротворець" планети, диктатор та неадекват Путлер, що заявив про свій план миру – відмова України від чотирьох областей, участі у НАТО та майже цілковите роззброєння. На Буковині кажуть – чоловік не має клепків у голові. Але головне він заявив перед усім світом, що готовий до "миру" за умов виконання його ультиматуму. Чи можна цьому вірити? Та такої брехливої нації та її керівника ще світ не бачив. Ще більше ста років тому німецький канцлер Бісмарк заявляв, що запевнення Росії не вартують вартості того паперу, на яких вони написані. Тож реакція світових демократичних політиків була миттєвою – цим брехням довіри нема.
У ефірах багатьох наших медійних каналів не має одностайності про те, як оцінювати результати цього саміту, чи як велика перемога, чи як фіаско.
На маю думку, до всього необхідно ставитися без надмірної екзальтації. Нема такої формули аби зустрітися та поговорити і від того прийде мир. Ми вже мали декілька резолюцій генасамблеї ООН, яка засуджувала агресію московії. Але придуркам закони не писані, усі ці резолюції, заяви та звернення вони мають в одному місці. Доки вони не зазнають значних поразок на полі бою, реальних втрат у економіці, реального глобального тиску від світових політиків, то не зупиняться і будуть продовжувати свою імперіалістичну, рашистську та геноцидну політику.
Тож чи варто було організовувати цю конференцію? А таки варто, бо на ній були представленні усі континенти – Азія, Африка, Південна та Північна Америка та звичайно Європа. Так, не всі із присутніх підписали підсумкову заяву, але таких було не більше десятка із ста, тож перший крок зроблено. А якби не було першого, то не буде і всіх наступних. Тож не має потреби гарячкувати чи посипати собі голову попелом та необхідно налаштуватися на те, що шлях до перемоги не буде ні легким, ні швидким. Але необхідно погодитися також із тим, що є дуже велика різниця - якби Україна самостійно виходила на перемовини із агресором, чи коли за її позицією стоїть світове співтовариство, нехай і не у повному складі.
Особисто мені імпонує думка – не вчіть нас домовлятися, а краще допоможіть зброєю. У всіх цих бравадах кремлівського карлика таки проглядається переляк від більш потужної військової допомоги, яку потенційно можуть надати Україні. Та світ ніяк не може подолати той тваринний переляк, що придурки можуть вдатися до застосування ядерної зброї. Але ці придурки також істоти із таким самим тваринним переляком. Тож світу варто не боятися їх, а краще почати першими реально залякувати оту дворову шантрапу розмовами куди, коли і як будуть завдані удари по їх бункерах навіть не ядерною, а звичайною зброєю. Садист та бандит отримує задоволення, коли бачить, як жертва тремтить у переляці, та він не готовий до активного спроти та наїзду на нього. Тому не може не тішити заява голови уряду Італії пані Мелоні – якщо Путін не має бажання іти на мир добровільно, то ми його примусимо.
Так, рашка велика але і вона не бузкінечна. Ефективні масовані удари по глибоких тилах підірвуть і її вдавану могутність. Тож не втрачайно надії – перемога таки буде за нами та демократичним світом, іншого не дано.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
