Америка говорить: «Гуд-бай, Європа». Блог Ярослава Волощука

Нинішня ситуація видається неймовірною - США поступово, але цілеспрямовано дрейфують від Європи. Тепер та ядерна парасолька, яка десятиліттями прикривала безпеку європейських союзників, видається не лише схожою на сито, але може взагалі згорнутися із приходом на посаду президента непрогнозованого Дональда Трампа. Та невже він такий недалекоглядний?

Він, як достатньо агресивний бізнесмен і, ймовірно, не вельми чесний підприємець ( про що свідчать численні судові позови проти нього про фінансові махінації ) відчуває інстинктом кон’юктуру ринку виборчого процесу. За останні півстоліття США дуже змінилися. Якщо раніше головну скрипку в політичному житті цієї країни відігравали вихідці з Європи, то тепер ситуація кардинально змінилася. Демографічні зміни призвели до того, що десятки мільйонів виборців середнього чи навіть посереднього класу з поглядами далекими від проблем геополітики стають вирішальними під час виборних перегонів. Міграція з Азії та Латинської Америки докорінно змінює не лише етнічний склад країни, але і виставляє нові пріоритети зовнішньої політики. Фермеру чи працівнику обслуговування далекі ідеї захисту демократичних цінностей, їх цікавлять ціни на бензин, податки, ціни на харчі та інші більш приземлені потреби.



Європа не може не відчувати цих тенденцій, бо і у ній також стають популярними популістські право-радикальні рухи та партії. Страх перед потенційною ядерною загрозою паралізує раціональну оцінку ситуації, тож політики старшого покоління намагаються бути максимально обережними у своїх діях. Часто не розуміючи, що така їх обережність лише заохочує відвертих терористів до більш зухвалого та провокаційного поводження та агресії.

Тож не випадково президент Франції Макрон став ініціатором естренного зібрання у Парижі в Єлисейському палаці еліти європейської політики та влади, аби поговорити про те, чи готова стара Європа протидіяти путлеру у випадку, якщо США скажуть: "Гуд бай, Європа". Можна повторювати як мантру гасла, що ми допомагатимемо Україні стільки, скільки потрібно, але це не гарантія того, що Україна переможе. Бо порівнювати потенціали московії і України не реалістично.

Тому раніше чи пізніше постане дилема – чи посилати війська європейських держав воювати за демократичні цінності на територію України, чи доведеться захищати їх вже на власних територіях. Так, формально Україна не є країною НАТО, але що це змінює? Якщо страх перед ядерними погрозами москви такий великий, то що зміниться якщо московський імперіалізм піде на країни Балтії чи Польщу чи Словаччину. Хіба буде безпека Європи більшою, коли тактичні ракети Іскандер стоятимуть у Берегово, Чопі чи поблизу Шацьких озер ? Може тоді польським фермерам буде краще та вигідніше пропускати російське зерно із території України? Хіба буде московія паритися законом про мобілізацію і не сформує нові українські фронти аби визволяти від "нацизму" Будапешт, Братиславу, Варшаву та Берлін?

Добре, що Макрон побачив цю небезпеку, але ще краще було б, якби Європа збагнула, що людський ресурс України не є безконечним. Тож класичне запитання бути чи не бути нині трансформується у важке питання. Де раціональніше захищати Європу? - на території України і здобути спільну перемогу, чи дочекатися жорстких боїв уже на своїх територіях. Хочеться вірити, що більшість європейських політиків оберуть перше.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram