«Астанавітєсь на зупінкє…». Блог Ярослава Волощука

Цю фразу мені довелось почути декілька разів уранці в маршрутному таксі, коли скромно одягнена жінка сідала на маршрутку № 16, аби вийти потім за декілька зупинок. Між 34 та 39 школами нещодавно звели модульне містечко, де проживає чимала частина переселенців. Так, страшна біда прийшла у наш дім із неспровокованою агресією московії. Але життя триває і люди змушені пристосовуватись до нових умов та будувати нове життя. Намагання жінки наслідувати українську мову дуже далеке від досконалості, але вона намагається…

Та, на жаль, можна привести десятки інших випадків, коли у тих, що прибули із російськомовних регіонів, навіть не виникало такого бажання. Часто навіть навпаки, доводиться чути хамське, якщо відповідаєш їм українською мовою. Зараз мені доводиться працювати у приймальній комісії ЧНУ, адже триває вступна кампанія. Сотні батьків та їх дітей реєстрували свої електронні кабінети, а потім заяви на вступ. Тепер приносять оригінали документів на підтвердження свого бажання вчитися на тій чи іншій спеціальності. Щодня з 10 - ї до 5-ї паралельно із цим резиденцію університету відвідують сотні туристів із усіх куточків нашої держави. Можна почути безліч захоплених вигуків від краси архітектурного комплексу та подяки за можливість відвідати її.



Та поміж них іноді вривається і зверхнє хамське явлення "руського міра". Терпеливо пояснюєш їм, що на час дії воєнного стану, відвідання дендрологічного парку ЧНУ обласною військовою адміністрацією заборонено. А у відповідь чуєш: "Ми заплатілі деньгі і хатім пасматрєть". Запрошуєш їх відвідати університет після війни у мирний час, а у відповідь лунає: "Ето через вас бандеровцев началась война, а ми жилі дружно с рускімі".

Тому стає прикро, що щодня гинуть наші хлопці, а мордаті, аж до блиску писків, бородані 30 -и, 40 – річного віку прогулюються у шортах із собачками чи котиками, а їх дружини чи тещі ще й хамлять, що їх не пускають туди, куди вони хочуть. Наче резиденція то прохідний двір чи вокзал.

Далі ідеш втомлений із роботи, а вулиці міста забиті дорогими автівками із не нашими номерами, із яких продовжує лунати савецкая чи расейськая естрада. І ти не смієш навіть зробити зауваження, бо можеш нарватися на відверту агресію. Подумки жахаєшся, у що перетворюється наш маленький Відень?

Ще одна сцена у тролейбусі. Контролери вимагають від молодої людини підтвердження проїзду, а він у відповідь: "А у меня нет карточкі, потому что нет паспорта і я не могу зарегістріроваться на полученіє". Ті, співчуваючи, бажають йому найшвидше вирішити свої проблеми. Та за декілька зупинок від витягає набите великими купюрами портмане, аби віднайти у ньому якись папірець, і виходить за Прутом на зупинці дріждзавод. Немає паспорта, тож і немає військового обліку…

Тридцять років було втрачено для патріотичного виховання, для формування українства, тож і пожинаємо плоди байдужості та індеферентності.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram