Довга дорога до миру. Блог Ярослава Волощука

Мабуть немає в Україні жодної дорослої людини, яка б не прагнула якнайшвидшого миру. Хоча іноді дивуєшся, коли ті ж дорослі розмірковують наче малеча.

Одні прагнуть, аби Матінка Божа розпростерла над нашою державою свій покров і усе відразу само собою припинеться.
Інші вірять, що от от з’явиться якась диво-зброя і ми одним пострілом знищемо усю москолоту.



Є і такі, що сподіваються, а раптом НАТО візьме та і вступить у війну та почне гамселити ракетами та бомбами усі стратегічні цілі Расєї.
Якісь невиправдані очікуванні були навіть від зустрічі у Саудівській Аравії.

Звідки у нас така захопленість міфологією, то тема окремих міркувань. Наразі ж хочеться зробити дуже обережний аналіз того, що відбулося у місті Джедда в Саудівській Аравії. Бо хтось прагне видавати бажане за дійсне, а хтось прагне применшити вагомість цієї події.

Отож, не варто називати цю зустріч саммітом чи конференцією миру. Наразі то була лише зустріч-консультація про пошук точок дотику стосовно потенційних шляхів досягнення миру.

Але, аби фахово коментувати питання війни і миру, ми мусимо пригадати історію та дати собі відповідь на питання, як взагалі закінчувалися війни та які є формули переходу від стадії активної військової конфронтації до її припинення.

Часто можна почути варіант конфлікту в Кореї. На певній стадії війни сторони дійшли до висновку, що жодна з них не може досягти контролю над територією супротивника. Чи влаштує нас цей варіант? Ми вже мали Мінськ - 1, Мінськ - 2 та інші Мінськи, вже і не пригадати скільки їх було. Чим закінчилися ці домовленості, добре знаємо. А от у інших учасників цих консультацій здається інша думка стосовно цього. Ми знаємо історії із капітуляцією Німеччини у Першій світовій війні та Другій. Нам відома і причина капітуляції Японії – це застосування США ядерної зброї. Пам’ятаємо й вихід США із В’єтнаму та Афганістану.

У теперішній авантюрі Москви ми вже мали жести "доброї" волі по виведенню військ із Київщини та Херсонщини.

Чи дочекаємося ми параду ЗСУ на Червоній площі у Москві – не знаю, але дуже хочеться.

Чи існує варіант досягнення миру перемовинами? Мабуть існує, якби світ поєднав свої зусилля у спільному прагненні. Саме так і потрібно розглядати вже згадані мною консультації.

Помріємо, що НАТО, Європа, Індія, Китай, арабський світ домовились та погодились спільними зусиллями натиснути фінансово, економічно та політично на очільників Кремля. Не примарна та вдавана, а повна ізоляція Московії, як країни чи спонсора, чи країни – терористки дала б не менш потужний результат, ніж прориви на фронті.

Але такої єдності досягти дуже важко, бо окрім нас ніхто так не бажає розпаду московської імперії на більші чи менші шматки. Довести світовій спільноті, що такий розпад не загроза світові, а єдина для нього можливість на століття убезпечити себе від перманентних, більш чи менш загрозливих криз справа не лише нашої дипломатії, політичного істеблішменту а і громадянського суспільства. Стукайте і вам відчинять. Тому у заголовку статті і винесена теза про довгу дорогу до миру.

Повернення на кордони 1991 року не призведе до закінчення війни. До завершення війни призведе відмотування історичної стрічки завоювань московитської імперії назад. Прорубав Петро І вікно у Європу – забити його. Відрізати її від Чорного моря та Кавказу аби Україна стала сусідкою Казахстану. Анулювати усі ті здобутки Єрмака по завоюванням народів Сибіру і передати їх природні багатства цим корінним народам. Любитель історії Путлер має побачити на власні очі, як Китай повертає свої історичні землі за Байкалом та на Тихоокеанському узбережжі.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram