Крадуть безбожно під час війни, а що буде після? Блог Ярослава Волощука

Громадський транспорт для журналіста чи письменника є невичерпним джерелом тем та інформації.
Щодня дорогою на роботу та додому я користуюся і маршруткою, і тролейбусом, тож тем для блогів не бракує.

Оскільки молодь та люди середнього віку здебільшого "висять" у гаджетах, дискусії ведуть люди перед або пенсійного віку. Збагачені життєвим досвідом, вони водночас примудряються бути і військовими експертами, і аналітиками, і соціологами, і психологами.



Останніми днями головними темами, окрім побутових, є потенційна загроза підриву московитами Запорізької атомної електростанції та всепоглинаюча жадома наших корупціонерів і казнокрадів.

Для аналізу ситуації на ЗАЕС потрібно все ж таки бути фахівцем у галузі атомної енергетики. Та навіть елементарні знання із фізики дещо заспокоюють у тому, що реактори перебувають в охолодженому стані і принаймні буковинцям аж так сильно перейматися не варто.
А от питання нашого вічного великого розкрадання стосується усіх. Важко визначити справжні масштаби цього феномену, але фактом є те, що вони грандіозні. Крали до незалежності, крали останні тридцять років на усіх шаблях та рівнях уже української влади: виборної та призначеної, правоохоронної та судової, виробничої та обслуговуючої.

Іноді здається, що суспільство остаточно із цим змирилося. Перед виборами політики обіцяють – ці руки нічого не крали, чи прийде весна і будемо саджати, але, коли опиняються біля корита забувають про все.

Була надія, що під час повномасштабної війни крадії можливо схаменуться. Адже якось дивно, коли бідні збирають копійки для ЗСУ, а загребущі оперують цифрами у сотні тисяч чи мільйони.

Обурені та пригнічені цим люди під час дискусій у транспорті вже прихильні навіть до середньовічних методів профілактики крадівництва, як от відрубування рук. А найбільш радикальні схильні навіть до повернення смертної кари та публічних страт. Важко сказати, чи можливо лише терором подолати цей гріх. Думаю, що ні. Адже мали ми вже владу, яка за п’ять колосків давала п’ять років таборів. Але й при ній крали, і вона теж крала. Тому мені здається, що все ж потрібна системна робота економічними та правовими заходами.

Цивілізований світ налагодив прозору систему контролю не за доходами, а за витратами потенційних крадіїв. При бажанні могли б налагодити і ми. Була б на то справжня воля влади та суспільства.

Та найбільше лякає людей те, як же будуть красти після закінчення війни, коли почнеться відбудова країни і почнуть надходити величезні кошти. Бояться, що нашим партнерам може ця корупція набриднути і вони можуть залишити нас самих із своїми проблемами і ворогом.

Але мене у думках людей найбільше лякає така – ось прийдуть хлопці з війни та наведуть порядок. Чому ми прагнемо перекласти відповідальність за боротьбу з корупцією на наших героїв? Вони щоденно віддають своє здоров’я за визволення держави від орди, а по війні мають нам налагодити комфортне та справедливе життя? А що ж ми? Так і будемо голосувати за гречку, за популістів? Коли все ж будемо брати відповідальність на себе? Та ми ж не ординці, яким би лише водка та сельодка, а решту повинен забезпечити цар-батюшка. Треба набратися мужності відповідати за себе. Годі лише нарікати на корупціонерів, а самим і собі намагатися втиснути маленького "презента" за вирішення питань – в освіті, медицині, бізнесі та багатьох інших сферах нашого життя.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram