Україна та NATO, коли? Блог Ярослава Волощука

Останні дні левову частку уваги у вітчизняних ЗМІ приділяють перспективам відносин України та Північно-Атлантичного військово-політичного альянсу. Хіба лише дуже далекі від політики громадяни та залишки прихильників СРСР можуть сумніватись, що єдиним реальним гарантом нашої майбутньої безпеки існування, як держави, є лише перебування у цьому союзі.

Нам би дуже хотілося аби ми вже були там. Хоча, ще два роки тому не всі у нашій владі були прихильні до такої думки. Та все тече все змінюється. Навіть кіношні президенти, у силу певних обставин, стають реальними політиками.



Чому так відбувається, що ми наче за НАТО двома руками, а от там наче не дуже? Пояснення наче і прості. але не вельми для нас приємні. Альянс – це організація вже більше ніж із 30 демократичних країн, де всі рішення повинні прийматися консенсусом. Та в усіх них є різний історичний досвід. Якщо країни на східному фланзі НАТО добре пам’ятають власний шлях під гнітом московського панування, то країни півдня та заходу Європи такого "щастя" на собі не відчували. Вже більше 70 років перебуваючи у мирі та стані постійного зростання добробуту, вони навіть подумати бояться, що можуть бути втягнуті у військове протистояння.

Ми ж хочемо бути під натівською парасолькою, але не дуже поспішаємо виконувати елементарні правила співжиття у цьому гуртожитку. НАТО вже обпеклося з такими своїми членами як Угорщина та Туреччина, тож не дуже прагне додати до них ще більшого геморою.

Політика – це цинічна справа. Одна річ мати буферну зону на межі із таким неадекватом, як Московія, інша справа мати із нею спільний кордон. У нас тисячі чоловіків мріють всіма можливими і не можливими способами ухилитися від потенційної мобілізації, та ми мріємо аби нас захищали німці, французи чи американці, а тим більше угорці.

Тож треба бути реалістами і брати приклад із Ізраїлю. При всіх їхніх лобістських можливостях на світових фінансових, політичних та економічних теренах, вони все ж опираються на власні сили. На жаль ми у ситуації дуже схожій, якщо не значно гіршій. Але чомусь перебуваємо в ілюзіях, що наші проблеми за нас вирішуватиме хтось інший. Особисто я досі не впевнений на сто відсотків, що якби Путлер замість повномасштабного вторгнення в Україну пішов на одну із країн Балтії, чи вирішив пробити коридор до Кенігзбергу ( Калінінграду ), то спрацювала б на повну потугу оця відома стаття про колективну безпеку і все не обмежилося б черговим занепокоєнням чи можливо страшним обуренням. Тому, коли нам кажуть, що нас візьмуть до НАТО відразу по завершенню війни, нам необхідно чітко окреслити, що розуміється під цим завершенням. Адже навіть вихід на кордони 1991 року не заважатиме кремлю гатити по нас ракетами із Каспію чи Білорусії, чи із за Уралу. А те, що оті ракети він може штампувати навіть нібито під жорсткими санкціями, ми бачимо та розуміємо. Отож, наші головні зусилля мають бути спрямовані на те, що до терміну міфічного вступу до Північно-атлантичного альянсу, нам потрібні реальні гарантії безпеки від пулу ядерних держав, що здатні кинути виклик Кремлю.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram