Порода політиків – страус кремлівський. Блог Ярослава Волощука

Є така байка, що начебто страус під час небезпеки ховає голову у пісок. Усі ми розуміємо: якби так було, то страусів давно вже не було б на планеті. Та, на жаль, у Європі таки існують такі "птиці" поміж політиків, які ніяк не хочуть бачити очевидне та за першої небезпеки ховають голову не в пісок, а у валізи із московською валютою.

Це не нове явище. Воно зародилося ще у тридцятих роках минулого століття, коли політики, яких підштовхували підприємці, проголосили тезу: співпрацюймо з Радянським Союзом та мирно із ним співіснуймо. Саме вони й дозволили індустріалізацію (читай мілітаризацію) червоної імперії, яка прагнула світової пролетарської революції. Аналогічна ситуація сталася і після Другої світової війни. Дедалі більше перетворення економіки на глобальний ринок із поступовим перетворенням суспільства із певними духовними цінностями на суспільство тотального споживання потребували потужних ринків сировини. Енергетична криза та конфронтація з арабським світом дали нагоду певним політикам та бізнесменам, попри холодну війну, звернути погляд на значні ресурси "вуглеводів" у Радянському Союзі. Запанувала думка, що торгівля із Кремлем дозволить показати останньому переваги ринкової економіки, а різниця добробуту європейців і "совітських" переконає останніх у перевагах західної цивілізації. Що, власне, частково і сталося, бо Радянський Союз таки розпався.

Таке легке падіння червоної "імперії зла" викликало ейфорію у європейських політиків та приспало їхню пильність до імперського коріння начебто нової "демократичної Росії". Мільярди, що потекли до Європи, остаточно засліпили частину їхніх еліт. Вони стали подібними до наркозалежних. І з цієї голки нафто- та газодоларів не можуть злізти досі. Ми бачимо, як важко просувається ідея ембарго на енергоносії із Московії. Вже знову окремі політики, колишні друзі Путіна, висловлюють тези про спонукання України до миру, припинення активної фази війни та відновлення торгового партнерства із Росією. На щастя, ця думка не має більшості у Європі. Ці кремлівські страуси, ховаючи голови у золотий пісок московської корупції, не можуть змінити загальне ставлення європейців, які врешті побачили справжнє обличчя російського імперіалізму. Бо всяке потакання кремлівським апетитам обійдеться Європі дорожче, ніж потенційні прибутки від співпраці.

Та в багатьох цих страусів так і не зник комплекс страху перед гігантською територією Росії. Панічний страх ядерної кнопки Путлера затьмарює їхнє раціональне мислення. Тому окремі із них і не бачать Україну в Євросоюзі, бо вона не має того сліпого страху, а отже, може потягнути за собою і решту Європи звільнитися від комплексу меншовартості щодо Росії та її удаваної величі.