Чому хочуть повернути Путіна. Блог Ярослава Волощука

Президенти США та Франції не заперечують проти повернення до Великої сімки (G7) президента Росії Володимира Путіна.

З погляду нас, українців, це ніби повна зрада демократичних цінностей. Як можна сідати за один стіл із диктатором, на совісті якого велика кількість злочинів: від анексії Криму, частини території Грузії, збиття авіарейсу МН – 17 до злочинів у Сирії та підтримки диктатора Венесуели?



Але що із ним робити? Запитання, на яке не так просто дати відповідь. Частина світових лідерів застосовує політику повного ізоляціонізму, допоки Росія не повернеться до поваги до світового порядку. Частина ж бодай якийсь діалог хоче підтримувати, із примарною надією досягати мінімального впливу.

Здивувати світ здобутками в науці чи економіці, рівні життя власного народу Росія не спроможна, тож у неї залишається єдиний варіант примусити хоч якось рахуватися з нею – то різні дикунські витівки на міжнародній арені. Логіка Путіна проста: що ви мені зробите, коли за мною – другий ядерний потенціал у світі. Маразм маразмом, але як на це не зважати! На превеликий жаль, уроки історії нічого не вчать. Спроби умиротворення Гітлера вже призвели до жахів Другої світової війни. Популісту Макрону та бізнесмену Трампу видається, що не існує такої людини, із якою не можна було би домовитись.

Але у їхній логіці не вкладається те, що Росія не хоче бути, як всі, – нормальною та цивілізованою. Вона прагне бути іншою – непрогнозованою загрозою номер 1. У цьому її адреналін і кайф.

Так, ми непрогнозовані, але нас тому й бояться. Як поводитись із такою психопатичною поведінкою, навіть кращі психіатри не порадять, бо вона стосується не побуту, а політики. Якщо розвалити Союз було простіше, бо все ж існували національні відцентрові сили, то у Росії, просякнутій шовінізмом та імперством, такі сили віднайти важче. Та все ж видається це не безнадійним. Лише Сибір із його потужними природними запасами може таки колись повстати проти відверто грабіжницького ставлення центру. А за ним пішли б і Карелія, Кавказ, Поволжя. Та плекати ці місцеві еліти – справа делікатна і непроста, а в умовах жорсткої кланової ієрархії – мало ефективна. Чому, власне, там так бояться будь-якої демократизації? Бо вона одразу дає послаблення цим кайданкам. І в разі якогось вибуху церемонитись у Росії з кількістю пролитої крові не будуть. Це не в їхніх історичних традиціях.

Тож які висновки робити нам? У світі є і будуть політики, що прагнутимуть діалогу і бізнесу з Росією. Нам це не змінити. А от шукати союзників, які б виграли від розвалу Росії, нам не завадить.

Ярослав Волощук

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram