Минулого тижня з-за кордону приїхала моя коліжанка. Разом із своїм чоловіком вони їхали до Чехії, щоби заробити трохи грошей. Були там три місяці. Чоловік працював на автосервісі, а моя подруга прибирала на заводі. Графік роботи такий: перша зміна – денна, друга – нічна. На ногах – 12 годин.

На вихідних зустрілися із подругою, і вона поділилася враженнями про іншу країну, їхню культуру та манеру спілкування із персоналом.
"Перше, що справило враження, – це хороші дороги. Але це не найголовніше. Ми жили неподалік міста, по суті, у селі. На роботу щодня треба було їхати 50 кілометрів. Мене більше здивувало ставлення до природи. Козуля може перебігти дорогу, і жоден водій не посміє її збити, бо інакше – штраф. Так само з лисицями, черепахами. У людей є повага до тварин. Полювання взагалі заборонено, це мене приємно здивувало", – ділиться вона.

"Також не можу не розповісти про ціни в магазинах. Постійні акції, знажки: можна купити продуктів на цілий тиждень, а заплатити копійки", – розповідає.

"А з роботою, що там у тебе було? Дуже важко?" – запитую.

"От з роботою було ціле пекло", – ділиться колежанка.

"Чому? Що не так?" – дивуюся.

"Прибирала на заводі. Одна зміна – 12 годин. Та найважче було пережити ставлення людей до мене. Якщо говорити про французів, які теж працювали на тому чеському заводі, то вони дуже привітні. Коли ти везеш ящик із побутовою хімією, тобі і двері притримають і добрим словом підбадьорять. А от наші заробітчани-українці… Не хочу сказати нічого образливого, але це жах! Можуть і штовхнути, і крикнути: "Куди ти преш?" Одного разу була така ситуація. Перед зміною йшов українець. У мене руки зайняті, а він не притримав двері – і вони мене вдарили. Хімікати розлилися, вода з відра також. Я почала витирати це все шваброю, а чоловік подивися на мене і почав кричати: "Ти що не бачиш, куди йдеш?!" Мені тоді було дуже образливо. Так, я прибиральниця, але ж я також людина", – каже.

Отак-то. Я також неодноразово чула історії заробітчан, що найгірше працювати за кордоном із нашими, з українцями.