“В центрі села, навпроти правління
В буйнім квітінні ялинок і трав
На п’ядесталі, тримаючи зброю
Радянський солдат за нас з вами став”

Цей віршик я розказував у своєму селі, у третьому класі, в білій сорочці на лінійці. Зараз він мені не зовсім до душі.
Але тоді я хвилювався страшно, бо ж все село “зацінити” прийшло. Та й сорочка біла зобов’язує, і вчителі, і мама дивиться, хвилюється, щоб син не “накосячив”.

А там, в кінці, поза натовпом, спершись на криву палицю, стоїть бабка Мотя. Слухає відверте “відбувайлово” школярів і ронить сльози на десяток медалей на своєму старому, зеленому піджаку. Ніколи не замислювався - “За що?” Чого сльози? За що медалі?

Просто, бабка Мотя варила найкращий в селі борщ без олії, а з салом із кабана, зарізаного позавчора. По-доброму нас сварила і ніколи не кидала палицею, коли ми витоптували траву на її городі.

В хаті у бабки Моті завжди був найкращий плацдарм для гри в піжмурки: там була акуратно побілена пічка із другим поверхом. На ньому вона сушила насіння з гарбуза. То була несподівана схованка. І “підвал” пічки-сушарки для дров – схованка негірша.

У тих схованках задушливо пахло вапном, гарбузами, мишами або дровами. Тому я ховався за вхідні двері.

Її рідний онук Руслан виходив, дивився на неї, посміхався і кивав головою в бік пічки, потім – в бік дверей, мовляв, “там?”
Бабка Мотя дивилась на нього з любов’ю, але її вираз обличчя залишався непорушним. Він казав: “Хочеш знайти – шукай.”

Бабка Мотя мене ніколи не здавала.

Руслан безуспішно оглядав всі “никалки” і казав: “здаюся!”

Бабця легко посміхалась, важко вставала з-за столу, і, опираючись на криву палицю, йшла годувати своїх п’ятьох нещасних курок.

Тепер мені ясно, звідки у бабки Моті медалі.