Днями приїхала до мене з Києва тітка з 10-річним сином. Я вирішила показати їм старовинний парк колишньої резиденції митрополитів.

Біля входу охорона розпорядилася узгодити все з екскурсоводом. Коли я її розшукала, жінка сказала, що треба заплатити по 10 гривень із кожного у касі банку, що на знаходиться території університету. У касі виявилося, що потрібно доплатити ще 3,5 гривні за комісію. Виклала 23,5 гривні за двох дорослих (для дітей вхід безкоштовний).

"Це має бути якийсь особливий парк, якщо тут такий дорогий вхід", – зазначила тітка. Але, увійшовши, була розчарована. Так чисте повітря, величезні дерева, квіти, мало людей, лавочки, смітники. Але водночас неприбрані газони та доріжки, відсутність будь-яких пояснень про дерева тощо. Я знала, що тут ростуть багато рідкісних дерев, але що з них що і скільки має років, розповісти не могла. Бо лише на одному – тюльпановому дереві – висіла табличка. У кінці саду є старовинний грот – всередині досить занедбаний. Марно ми шукали пояснення, що то таке. Губилися в здогадах й інші туристи. Без напису був і старовинний колодязь, обгороджений склом. Біля оранжерей із квітами мій 10-річний братик хотів сфотографуватися, але тут із гавкотом вибігли двоє собак і погрозливо стали перед ним. Хлопця вони не вкусили, але добряче налякали.

Лише біля виходу висіла табличка з написом, що це парк державного значення, створений всередині ХІХ століття. Ось і вся інформація.

"Це все-таки дорого – по 10 гривень із людини за вхід, – зауважила тітка. – Розумію, якби символічно брали дві-три гривні… А вже якщо по 10, то нехай доглядали б за ним відповідно. Прибрали, таблички встановили…"