Днями зателефонувала знайома чернівчанка, яка на початку березня виїхала з трьома дітьми до одного зі східних міст Німеччини.
Зізнається, що там почувається самотньо, хоча поряд є родичі та нові знайомі. Та дуже сумує за рідною країною, містом, домом. Розповіла, що її діти вже відвідують місцеву школу. За кордоном, мовляв, це закон: діти, навіть приїжджі, обов’язково повинні відразу записатися до школи. Навчання, звичайно, німецькою. Уявляю, як це складно.
Та це ще пів біди. Знайома каже, її сини (один – учень молодшої школи, інший – середньої) доволі швидко "втягнулися" і вже розуміють німецьку на розмовному рівні. Тож це навіть і добре.
Але більша проблема, як на мене, те, що ніде немає навіть натяку на українське. Тобто на уроках історії школярі вивчають історію Німеччини, на уроках географії рідного краю – передусім географію Німеччини. І замість уроків української мови та літератури – відповідно, уроки німецької мови та літератури… Так, це правильно, і так має бути в кожній країні. Але для українських дітей це сумно. Вони не лише не розвивають своїх знань щодо рідної мови, літератури, а й забувають потроху те все, що знали.
Я ще перепитала знайому, чи немає часом якихось українських класів при школі. Жінка відповіла, що нічого такого немає.
Те ж саме я чула й про інші країни: Іспанію, Італію. Там українським дітям-переселенцям, згідно із законом, необхідно записатися до школи й навчатися мовою країни, яка їх прихистила.
Так, це прекрасно, що українські діти змогли виїхати. Вони мають здобувати освіту, розвиватися, вивчати іноземні мови... Проте чи не втратимо ми їх, коли вони тривалий час не чутимуть української?
Тож наша влада, посли в інших країнах мають активно займатися питанням відкриття українських класів при місцевих школах.
Бо якщо ми втратимо власну мову, традиції, культуру, що ж тоді у нас залишиться…?!
