Завдяки війні сусіди стали рідними. Блог Галини Олійник

Є у мене сусіди. Власне, вони є практично в кожного, в цьому нічого дивного. Але тут саме акцент на слові "є", тому що тепер я точно знаю, що вони в мене є.



У нашому будинку – 7 квартир. У них живуть різного віку та професій мешканці. Дітей також семеро. Не можна сказати, що сусіди раніше не комунікували між собою. Сім’ї з двох квартир здавна товаришували між собою, часто разом виїжджали на природу. Також діти гралися між собою у нашому дворі. Проте загалом кожен із мешканців будинку жив своїм життям. Вранці усі поспішали на роботу, ввечері втомлені поверталися додому, на вихідних відпочивали вдома або десь у місті. Коли випадково перетиналися у під’їзді чи на вулиці, обмежувалися короткими привітаннями, максимум могли перекинутися кількома словами.

Були, правда, моменти взаємодії, коли спільно обговорювали питання ремонту покрівлі, під’їзду, підвалу чи двору. Проте ці миті швидше роз’єднували, ніж гуртували, тому що в результаті кожен залишався при своїй думці щодо того, чи потрібно здавати гроші, та скільки.

Часом між сусідами "зверху" та "знизу" траплялися перепалки на кшталт "так сильно стукаєте, що аж стеля труситься".
Так і жили досі.

Та ось розпочалася повномасштабна війна. І вона багато чого змінила у свідомості людей. Саме біда зблизила наших сусідів, допомогла забути про образи та непорозуміння. А також відкрила для мене те, з наскільки прекрасними людьми я мешкаю поруч.
От, до прикладу. Коли тільки почалося це все жахіття 24 лютого, я написала у вайбер-чат нашого будинку. Запитала, що робитимемо у разі повітряної тривоги. Власне, на сусідній вулиці є укриття, але до нього поки добіжиш із дітьми, а тим паче вночі…

Запропонувала спільно піти прибрати підвал. Правда, це була ідея так собі: підвал у нас загалом у поганому стані, там висока вологість, недостатня вентиляція повітря і взагалі немає умов.

Натомість сусідка, яка мешкає внизу у напівпідвальному приміщенні з трьома дітьми, запропонувала приходити до неї.
Власне, усі так і зробили, бо всім цей варіант сподобався найбільше. Мало хто хоче сидіти у вологому підвалі без зручностей або ж бігти вночі до укриття на сусідній вулиці.

Першого ж вечора, коли оголосили повітряну тривогу, ми всі гуртом завалилися до сусідки. Там уже, крім трьох сусідчиних дітей, сиділа також родина вимушених переселенців зі східних областей, яких жінка прихистила. А також коти: один "свій", інший – "приїжджий".

При цьому жодного невдоволення ця добра людина не виказувала: навпаки, оббігала зі старшою донькою усі квартири. До кого не могла достукатися, тому телефонувала, і кликала спуститися до неї.

Уся ця "тусовка" розмістилася хто де міг: дітей відправили у найбезпечнішу ванну кімнату, дорослі залишилися сидіти у кімнаті без вікон поруч. Це була доволі дивна картина, яка справляла враження ірреальності. Світлотінь від ліхтарика на батарейці (електроенергію вимкнули), сонні діти, закутані у покривала, приглушені розмови…

Навіть не розмови – так, перекидалися вряди-годи кількома словами: розмовляти особливо не хотілося. Сусіди, яких не бачила місяцями, сиділи поряд хто у чім устиг вискочити: у піжамі, домашньому одязі, заспані. І від цього всі видавалися якимись такими близькими, рідними.

Картину доповнювали коти, які, блимаючи очима, шмигали туди-сюди. Їм не до війни: саме починався шлюбний сезон.
Так ми просиділи годин зо дві. Коли нарешті пролунав "відбій", сусідка обійняла мене зі словами:

"Ця "радість" тепер, вочевидь, часто буде, тож на майбутнє хапай дітей і відразу прибігай сюди. Просто стукай у двері і заходь, нічого не питай і не соромся. Зараз не ті часи, не до люб’язностей та ввічливості".

І такою вона мені тоді видалася прекрасною. Власне, я завжди відчувала, що сусідка - добра людина, але не знала, що настільки. Саме в такі моменти відкриваєш сутність тих, хто поряд…

До речі, надалі, коли навідувалися туди під час повітряної тривоги, у помешканні з кожним разом ставало усе більше переселенців: літні люди, підлітки, діти… І, звісно, коти – куди ж без них.

"Скільки у вас уже котів?" - якось запитала я.
"Ой, уже навіть не рахую", - засміялася жінка.

Чула, як вона спілкувалася з гістьми: "Там у холодильнику їжа, беріть усе, що хочете, не соромтеся". Відчувалося, що це все щиро. Просто тому, що така людина. Прекрасна людина. І таких у нас мільйони. Тому й переможемо.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram