Практично щодня бувають ситуації, коли виникає дилема: зробити зауваження чи змовчати. Пройти повз чи відреагувати?

Одного ранку вийшла з дитиною у візочку на прогулянку біля резиденції ЧНУ. Їду тротуаром. Поруч смітник. Довкола нього – четверо великих безпритульних собак. Гризуть кістки, які їм кидає бабуся, що порпається у смітнику. Нічого не маю проти собак і бабусь. Та знаю, що коли пси їдять, їх краще не чіпати.

Тротуар біля смітника вузенький. Боялася, що зачеплю візочком якусь із тварин. Обережно проїхала, а потім дорікнула бабусі. Мовляв, невже не можна годувати собак в іншому місці. Бабуся за словом до кишені не полізла, і від я неї дізналася, що "неправильно вихована, бо Божих тваринок боюся".
Воно-то так, собаки – неймовірні тваринки. Та все ж, коли проїжджаєш із малюком повз зграю, якось не по собі.

Не встигла пройти і кількох метрів, як наткнулася на авто, припарковане на тротуарі. Машина перекривала рух, тож довелося з’їхати візочком на дорогу. Була дуже сердита на водія. "Ну, попався", – подумки потерла руки. І пішла в "атаку". Водій почав співати звичну пісню: "та я на кілька хвилин, просто не було де припаркуватися" і так далі. Насправді припаркуватися було де, тільки чоловікові, вочевидь, було ліньки.

Та найбільше вразило, як водій гордо повідомив, що він працює в університеті (не знаю, правда, ким, але на викладача схожий).

Далі гуляла з дитиною у парку, коли туди прийшли кілька школярів – приблизно 4-5-их класів. Накупили чипсів, сухариків, солодких газованих напоїв. Сіли те все гризти. І тут один вигукує: "Це Тарас, він підер…с!" І так разів п’ять. Ледь не на весь сквер.

У цю мить зраділа, що зі мною не було старшого сина-другокласника. Він би ці слова точно запам’ятав і ще й потім повторював.

"Хлопчику, а тобі скільки років, що ти такі слова знаєш?" – запитала. За нього відповіла одна з дівчаток: "Це Андрій (ім’я змінене – авт.), йому 10 років. Поскаржтеся його батькам!" Скаржитися я не стала. Просто намагалася пояснити хлопчикові, що такі слова не варто вигукувати на весь сквер у присутності інших дітей.

"А що я такого сказав? – відмахнувся хлопчина. – Я ще багато слів знаю. Наприклад, "задрот". Це не погане слово! Так кажуть на тих, хто днями сидить за комп’ютером!"

Вже повертаючись із прогулянки, помітила неподалік будинку вагітну молодицю. На вигляд років 17-19. Вона палила цигарку. Перед очима постала картина, як її дитинка в животику споживає ту отруту.

Я вагалася – спробувати це пояснити майбутній мамі чи не варто. Зрештою, так нічого й не сказала…


Галина Олійник