Студенти – молодці, це очевидно. Бо витягнути молодь із занять і пройтися вулицями Чернівців із чіткими вимогами до влади щодо євроінтеграції – це, безумовно, досягнення.
Однак без ложки дьогтю в подіях чернівецького Євромайдану не обійшлося. Так, як і на кожній схожій події.
У 2007 році я був студентом другого курсу філфаку. Пригадую, якось нам затримували стипендію, здається, на два місяці. Мої товариші не зволікали – хтось із одногрупників переконливо заявив про те, що треба йти пікетувати ректорат. І хоч я не отримував стипендії, але вийти з товаришами до керівництва вузу погодився чи не одним із перших.
Спочатку нас було десятеро. Потім прийшло ще стільки ж. Згодом колона пікетувальників сягла кількох сотень. У наших щирих намірах і вимогах були переконані всі доти, доки на цій акції хтось не вирішив пропіаритися. Такими виявились кілька молодіжних громадських організацій, які махали прапорами зі своєю символікою посеред натовпу ображених студентів. На щастя, то не були проплачені політичними силами активісти. То були свідомі молоді люди, які, можливо, й справді хотіли нам допомогти у боротьбі за виплату стипендії. Але навіщо були їхні прапори?
Аналогічні речі помітив і під час подій Євромайдану. Студенти мерзнуть на вулицях і площах – політики піаряться на цьому.
Можливо, не погодитесь з моїми словами, та для чого місцевим політикам було виносити під "будинок з левами" намети опозиційних партій? Щоб губернатор мав усі підстави вважати євроходу "штучним хороводом опозиції"?
А потім ми говоримо, що революції не буде. Звісно, не буде, якщо євромрії "опозиційної трійці" нещирі. Якщо насправді між собою вони гризуться за крісло президента. Якщо студентів просто використали.
Через кілька днів після нашого страйку в 2007 році студентам таки виплатили стипендії. Але ми не вважали то своєю перемогою, а наш революційний дух банально згас. Бо наші вимоги справді були щирими. І без прапорів.
