Я шила пов’язки з марлі собі і рідним саме тоді, коли Прем’єр-міністр країни розповідала по телевізору про те, що аптеки всіма необхідними противірусними препаратами і захисними засобами будуть забезпечені. "Будуть" чи "завтра" мене не влаштовувало, бо ми живемо тут і зараз.
А ще я перелякалася. Можливо тому, що добре знайома мені людина в Коломиї кілька днів у кисневій масці боролася за життя і померла минулої п’ятниці. Щоби перестрахуватися, лікарі наказали труну не відкривати і одразу везти на кладовище. Жахливе видовище, коли весь похорон у нашвидкуруч пошитих масках, і люди не мають можливості нормально попрощатися з близькою людиною…
Не влаштовує мене "завтра" і тому, що в бусику з Чернівців до Коломиї і назад, напханому людьми як банка оселедцями, некомфортно, очевидно, було тільки мені і ще одному-двом пасажирам. Сховати рот і ніс за пов’язкою чи бодай за шарфом більше ніхто не намагався.
Про свинячий грип у нас говорили давно і багато, але коли люди почали помирати, Україна виявилася не готовою до цього. В країні, де мороз щозими виявляється несподіванкою для комунальників, було б дивно взагалі на щось розраховувати. Коли в кількох західних областях люди почали згоряти за лічені дні і лікарі розводили руками, а в жодній з аптек не можливо купити банальну марлеву пов’язку чи "Амізон", стало ніяково.
Тільки порожні вулиці і черги людей в аптеках з приблизно однаковим переліком ліків, яких там однаково немає. Причому в очах хворих, а також здорових людей, які не хочуть хворіти, – паніки немає, тільки німа розгубленість.
Пов’язки я дошила тоді, коли їх вже можна було купити, щоправда біля аптеки з рук. І пропонували їх не за півтори гривні, а за п’ять. А дбати про себе потрібно зараз, бо завтра - це лише завтра. Тому не будьте байдужими до себе і своїх близьких. Навіть якщо всім іншим до вас байдуже. А у разі чого - одразу до лікарів. Це саме той час, коли щодо свого здоров’я не тільки можна, а потрібно панікувати. Просто хочеться жити довго і щасливо. Чого від щирого серця вам і бажаю.
