Піар під час потопу

Трохи неоковирно, звичайно, виходить. "Бенкет під час чуми" – більш пафосно. Але вище керівництво держави своєю поведінкою під час стихійного лиха на Західній Україні якраз показало, наскільки воно вміє ті самі "понти кидати".
Уявляю собі, що сиджу собі десь, наприклад, у Харкові. Не користуюся Інтернетом, а всю інформацію отримую тільки з республіканських газет та телебачення. І тут раптом у неділю дізнаюся, що на Західній Україні стихійне лихо. Та невже? Аякже, стихійне лихо. Віктор Андрійович вмочив ноги в студену воду, Юлія Володимирівна політала на гелікоптері над затопленими селами. Шкода тих західняків. Але ні сном ні духом не підозрюю, що стихійне лихо почалося ще декілька днів тому. Доки перші люди держави ревно молилися, десятки інших загинули, тисячі залишилися без житла, бізнесу, води, світла, газу, їжі, питної води, доріг, зв’язку. Тих, хто платить податки, аби утримувати владу, кинули напризволяще. Керівники дружно молилися та били поклони за народ у той час, коли цей народ топився в брудній паводковій воді. Ніхто не применшує значущості святкування ювілею Хрещення Русі. Але, гадаю, аж ніяк вони не мали б гріха, якби пояснили, що їм треба бути там, де люди страждають і потребують підтримки.
Оголошення західних областей зоною стихійного лиха, позачергове засідання уряду – нормальні речі, але не 28 липня, тоді як стихійне лихо почалося ще 23 липня. Візити високопосадовців та заяви, що вони не кинуть людей напризволяще, виглядали, як злий жарт тоді, коли люди по декілька діб ночували на дахах будинків, рятували своє майно, рятувальники по п’ять діб беззмінно працювали. А де була наша опозиція? Вони ж теж за народ, вони ж такі, вони ж сорочки від Армані на грудях готові рвати, лиш би цьому народу жилося добре. Нема. Бо опозиція від влади у нас нічим не відрізняються.
І дико було дивитися загальноукраїнські телевізійні новини, де стихія куцо згадувалася, ніби щось другорядне, серед сюжетів про візит Варфоломія та Алексія та від'їзд наших спортсменів на Олімпійські Ігри. Прокинулися київські телевізійники і газетники лише тоді, коли вище керівництво таки донесло свої зади до зони стихійного лиха.
Дуже влучно в цій ситуації виглядав сарказм дядька, який, сидячи біля бурхливого потоку, на який перетворилася вулиця, сказав: "Вони ж там, у Києві, зараз велику справу роблять. Моляться за нас. Тож тільки завдяки тому вода вчора трохи спала".