Феєрверком по скорботі

З листопада минулого року я звикла до існування двох паралельних світів. Один – віртуальний світ соцмережі Facebook, де "мешкають" майже винятково патріоти й активісти, а другий – реальне місто, яке живе своїми дрібними буденними турботами. Періодично між світами відбувалося незначне взаємопроникнення: в реальності збирався кількатисячний Майдан біля пам’ятника Шевченкові, а в Мережі поставали персонажі, котрі в найдраматичніші моменти революції розміщували на своїх сторінках власні усміхнені фото в різних позах, краєвиди, кошенят і анекдоти. Та загалом все йшло своїм штибом: Facebook гудів тривогою і болем, перехожі на вулиці обговорювали те, що завжди – гроші, їжу...

І лише після 20 лютого віртуальний світ бурхливим важким потоком хлинув у реальність. Пам’ятаю, як 21 лютого я, вся чорна від безперервного плачу, вийшла гуляти з маленьким сином і всюди наштовхувалася на таких самих чорних жінок. В уривках вуличних діалогів замість звичних слів "долари", "смартфон", "плазма", "ресторан" звучали інші: "снайпери", "янукович", "беркут", "Інститутська"... У магазині хлопчик років десяти розпитував маму, чому стріляли в тих, хто навіть не кидав коктейлі Молотова. Мама намагалася щось відповісти і вголос розплакалась. Тоді ми дізналися, що і Чернівці мають свого героя Небесної сотні, оплакували його всім містом і готувалися до нового життя, адже Майдан переміг. Потім помер іще один герой. Потім почалася війна. "Небесна сотня загрожує перетворитися на Небесну сотню тисяч" – написав тоді один із мешканців Facebook-світу.

Не знаю чому, але два світи знову почали віддалятися. І апогею цей процес досяг 21 червня, коли вся Мережа ридала над фоторепортажами з Чернівецького аеропорту, куди доставили вісім домовин, накритих жовто-блакитними прапорами, а реальний світ готувався до... концерту. Якийсь черговий "салон весільного і вечірнього одягу" планував відсвяткувати своє відкриття в "Панорамі Чернівців". Навіть заїжджу зірку оплатили. Шоковані таким цинізмом, "бійці" віртуального світу кинулися в реальність. Я особисто обривала телефони тим, хто міг бути причетним до організації концерту. Та все марно: або скинуті дзвінки, або невиразне белькотіння. Навіть втручання міської ради не переконало бізнесменів, адже ж "за все вже запалачено!" І тільки бійці самооборони, прибувши на місце події, знайшли потрібні слова. Музичну апаратуру, яку вже навіть почали на всю потужність випробовувати, забрали в приміщення, концерт перенесли на невизначений термін...

Майже щовечора (і в дні жалоби також) здригаюся від феєрверків. Вони болісно асоціюються зі звуками справжніх пострілів, від яких гинуть люди на Донбасі, і вражають цинічною легковажністю. Хтось не соромиться так гучно святкувати і, головне – безглуздо вистрілює в повітря чималі гроші, якими можна було б рятувати життя наших солдатів. Реальний світ знову вперто вдає, що нічого не відбувається.