Не євролікарня

В дитячій лікарні на Дубинській діти сперечаються, у кого в палаті більше тарганів.

- У мене вони даже дньом по тумбочці бігають! - округлює блакитні очі восьмирічний Володя.

- А у нас їх вобщє міліон! - дуетом кричать білявки із сусідньої палати.

Жваву цікавість до тарганів виявляють не всі пацієнти - лише ті, кому десь від восьми до дванадцяти. Старші по-діловому пришльопують вусатих "квартирантів" підручними засобами, молодші зачудовано спостерігають. Надто сільські діти, котрі цього чуда раніше не бачили. Мами пояснюють їм, що то "такі жуки".

Першого жука я виявила в шафі, коли вирішила покласти туди рюкзак із синовими речами. Великий і нахабний вусань навіть не думав лякатися. Всім своїм впевненим виглядом він ніби казав: "Ану зачинила двері! Я тут живу!"

Вдруге я зазирнула до шафи вже озброєна ганчіркою. Вся палата потребувала термінового генерального прибирання, а в тарганячій шафі пилюка лежала півсантиметровим шаром. Тож я побігла до магазину і накупила мийних та дезінфікуючих засобів. Придбала також гель проти "повзаючих комах". Чи то нахабний тарган щось передчував і привів підмогу, чи такий у них був розпорядок, та цього разу в шафі їх гуляло вже зо п’ять. Я ледь не заверещала по-дівчачому, але стрималася, щоб дітей не налякати. Зате коли у приліжкових тумбочках виявляла їх десятками (разом із крихітним виводком) була вже загартована, спокійно реагувала.

Тиждень наполегливої боротьби, три різних гелі - і перемога! Щовечора, навідуючи сина, я опитувала мешканців палати на предмет вусатих "квартирантів". Ніхто їх більше не бачив. Проте у мене виробилася вкрай нервова реакція на відкриту їжу в палаті. Цим особливо грішив 12-річний Марко. Періодично він викладав на тумбочку великий білий калач і, меланхолійно відламуючи шматки, жував його просто в ліжку. Не наважуючись зробити зауваження такій уже дорослій чужій дитині, я терпляче прибирала за ним крихти. А ще методично протирала від пилу тумбочки, підвіконня, шафу (тепер уже не тарганячу). Вочевидь, така робота в обов’язки санітарок не входить. Їхнє "вологе прибирання" бачила неодноразово - воно триває приблизно десять секунд: мокра швабра швидко пробігає вузеньким міжліжковим простором. Що там під ліжками - цікавило тільки мене. Під час першого генерального прибирання я, наче Ольга Фреймут у старому готелі, повідсовувала від стін усі меблі. Під ліжками знайшла десяток цукеркових обгорток, п’ять пластикових пляшок, старі двері і нову (відносно) столярку - дошки, бруски... Нагадаю: діло було в дитячій лікарні.

Під впливом усіх тих пречудових знахідок мені навіть закортіло організувати у відділенні невеличкий батьківський бунт. Але флегматичні обличчя матусь не надихали. До того ж вони були заклопотані більш важливим питанням, котре повсякчас обговорювали: чому дітям з такими різними неврологічними діагнозами призначають одні і ті ж ліки?..

За час нашого лікування у відділенні двічі зникала вода. Вперше через ремонт мереж у мікрорайоні, а от вдруге... Хтось із дітей зламав кран у душовій (так-так, тут є душова з гарячою водою, чим неймовірно пишається адміністрація), а сантехнік, вочевидь, на знак помсти, відімкнув воду і в туалеті та умивальнику. Натомість у господарському приміщенні, де харчується і відпочиває персонал, вода в крані була. Коли я наївно спробувала зайти туди помити чашку, шлях мені перегородила сувора санітарка зі словами з лексикону дресирувальників. "Нє можна!" - вигукнула вона.

Потім у палаті зникло світло. Це трапилося у четвер увечері, а у п’ятницю ми забрали сина додому на вихідні. Коли ж у понеділок я привезла дитині вечерю, виявилося, що лампочку досі ніхто не замінив. Після короткого, але напруженого діалогу з молодою черговою лікаркою ("Що ви від мене хочете? Я за це не відповідаю!") я пішла до ще відчиненого "Сільпо", купила там лампочку і вкрутила на місце перегорілої. Однак світло, на жаль, не з’явилося. Тут прибігла чорнява агресивна санітарка і сказала, щоб я "не лізла", бо "то треба, щоб прийшов електрик".

Я якось одразу збагнула, що електрика доведеться чекати ще зо п’ять діб. Ми зібрали речі і поїхали додому. Речей було багато: постіль, посуд, рушники, фіранка для захисту від сонця... Бо ж тут, як казала роздратована моєю активністю медсестра "не євролікарня", все з собою треба мати. Стратегічний запас води у п’ятилітрових пляшках, справну лампочку і пачку нових ганчірок ми залишили в якості спонсорської допомоги. Тепер думаю, що ганчірки треба було забрати - ними тут все одно не користуються.