До міжнародного аеропорту "Чернівці" я ледь дістався на маршрутному автобусі – дорога виявилася справжнім випробуванням. А резонанс викликав як стан самого асфальтного покриття, так і водій, який кожну секунду різко тиснув гальма. Пасажири, відчуваючи таке навантаження, були чи дуже виховані, чи нишком раділи, що проходять випробування на космонавта. Я лише радів, що досить легко поснідав.
Будівля аеропорту вразила сучасністю, а навколишні заклади та будівництво вказувало на перспективність цього порту для повітряних кораблів. Але розклад польотів не підтвердив цих думок.
– Рейс Чернівці-Київ відмінено і знято, а до Європи ви можете потрапити через Тімішоару – румунський аеропорт, – розповіла касир. – Також є чартерні рейси, які замовляють туристичні компанії, в різні країни. Найчастіше це міста Італії та Туреччини.
Зал аеропорту невеликий, є інформаційні екрани та вказівки стосовно оформлення та зберігання багажу. Слідуючи вказівкам, пройшов до туалету – жіночий розташований практично одразу від залу аеропорту в правому крилі, а от чоловічий потрібно було пошукати – пройти по коридору і з протилежного боку. Сервіс безкоштовний, що досить здивувало. В чистому залі досить прохолодно, окрім персоналу аеропорту та водія автобуса, в залі нікого більше не було.
Вирішив, що до автобусного вокзалу прогуляюся, хоча погода в Чернівцях лише загартовувала: вчора був сніг, а сьогодні цілий день моросить дощ. Тротуар від аеропорту знав і кращі часи, а зараз був подекуди й відсутній. Під час цієї мандрівки тут дав маху – по карті все було просто – потрібно прямо йти по вулиці Чкалова. Але назв вулиць на приватних будинках не було, тому метрів 200 я йшов по вулиці Миру – добре, що на одному із будинків таки натрапив на назву вулиці на табличці в національних кольорах.
Центральний автовокзал в Чернівцях помітний – поблизу будівлі знаходиться велика стоянка автобусів. Будівля невелика, велика площа скла осучаснює ззовні. В середині невеликий зал та каси разом і місцями для очікування. Розклад автобусів на великих плакатах по різним напрямків. В місці чекання на автобуси характерний запах від безхатьків, на лавці сидів черговий міліціонер.
Пасажири на кріслах спали, їли, а деякі напевно і жили. Інвалід на костилях просила грошей для їжі, що здивувало – у моїй життєвій практиці зазвичай на вокзалах просять на проїзд. А ось знайти туалет виявилось не так просто. Одна жінка не знала, бо немісцева, а з чоловіком, який продавав продукти харчування, вдалося і поспілкуватися.
– Автовокзал скоро перенесуть із цієї будівлі, будують ось це крило, – сказав чоловік, – Бо ця будівля стара і місця мало. А туалет прямо.
Пройшовши ряди автобусів та перестрибуючи величезні калюжі, добрався платного туалету. Вхід коштував 1 гривню 50 копійок. Досить творчо підійшли до інтер’єру – це був перший в житті туалет загального призначення, у якому я побачив картини та квіти. Автовокзал після аеропорту справив гнітюче враження, тому радий, що в Чернівцях він незабаром зміниться – залишається лише побажати, щоб він був кращий за сучасний.
Залізничний вокзал банально вразив, адже він такої споруди ніхто не залишитися без емоції, від позитивних емоцій. Цю будівлю помітно одразу – 20-метровий зелений купол із величними скульптурами богині Іриди та ангелів вітають гостей та жителів міста. Це дуже великий вокзал, із багатьма місцями для очікування свого потяга як в середині, так і ззовні. Туалет в середині вокзалу не працював, що повідомляв напис адміністрації. Але не важко було знайти інший, бо стрілок вистачало. Туалет платний, вхід коштує 1,25 гривні. Але практично одразу мусив вийти – без протигазу зайти практично не можливо. І це не просто сморід, а перефразовуючи Лесю Українку – "те, що очі виїдає". Цей "нашатир" одразу відігнав нежить і допоміг відчути життя на повну. Тому я поспішив ганебно покинути "місце бою", досліджуючи станцію "Чернівці" далі.
Наочної інформації багато, зацікавила план-схема розміщення приміщень вокзалу, по якій дуже просто зорієнтуватися. Людей, які б очікували потяги, було не багато.
– Сьогодні понеділок і тому багато роботи після вихідних, – повідомила, поспішаючи, Олена, працівниця вокзалу. – Через постійний потік людей часто забувають та залишають речі, але ось повертаються по них рідко.
Міліціонер, оглянувши мене, пройшов далі, чим дуже порадував, бо я забув у сумці паспорт. Все, завтра обов’язково візьму із собою, адже я чужий і в іншому місті.
А тим часом у Полтаві учасник проекту Юрій Дюг ознайомився із вокзалами цього міста.
А тим часом у Чернігові учасник проекту Михайло Салітра побачив і відчув всі чернігівські вокзали.
А тим часом у Рівному Олександра Стародуб (Сушка) вражена розписами вокзалів.
