Днями до мене зателефонувала знайома, щоб вилити негативні емоції. "Минулої неділі нас із чоловіком запросили на день народження до ресторану, – розповіла Ніна. – Не хотілося йти через події в країні. До того ж на Донбасі зараз перебуває наш племінник. Та було ніяково відмовитися, бо давно дружимо із цією сім’єю. Те, що я там побачила, вразило до глибини душі. Ресторан був повністю заповнений – жодного вільного місця. Столи ламалися від наїдків та напоїв, люди весело скакали під російську попсу. Здавалося, ніби немає війни, ніхто не гине, матерям не привозять синів у трунах. Хотілося крикнути: "Зупиніться, люди, що ви робите?!"
– Кому – горе, а кому – гульки, – обурювався мій чоловік. – Видно, що в них ніхто не воює, нікого вони не втратили. Краще б за ці гроші купили теплу білизну та куртки для солдатів. Не можу на це дивитися. Ідемо додому.
"Ми зібралися й пішли. Дорогою мовчали, бо не знаходили слів висловити наболіле, – зізналася Ніна. – Наші знайомі образилися, що ми покинули їхній бенкет, навіть не попрощавшись. Коли я почала їм пояснювати, іменинниця здивувалася: "Невже через події на Сході ми повинні всі ходити в траурі й плакати? Не святкувати дні народження, не одружуватися, не народжувати дітей. Треба жити радісно, а не сумувати, бо життя триває". Мені здалося, що ми живемо на різних планетах. І я задумалася, чи варто з цими людьми приятелювати. Напевно, я їх добре не знала".
Я слухала Ніну і згадувала чернівчанку, в якої син пропав безвісти в зоні АТО. Хлопець не числиться в жодних списках: загиблих, поранених, полонених. До кого жінка не зверталася – ніхто не зміг сказати, де її син. Її життя перетворилося на нестерпний біль і чекання. Мама чекає на сина вдень і вночі. Не може їсти, спати. Щохвилини, щосекунди вона дивиться на двері й прислухається, чи не зазвучить телефонний дзвінок. "Нехай він буде тяжко поранений, нехай залишиться без ноги або руки, тільки би був живий", – твердить, наче молитву, жінка.
А в цей час здорові хлопці гуляють у ресторанах, бо для них нічого не змінилося…
