Цей гіркий епізод залишився у пам’яті ще з дитинства. Моя 70-річна сусідка стоїть на колінах перед бригадиром, який затримав її з мішком вкраденої з колгоспного поля конюшини, і голосно плаче. А той кричить: "До в’язниці підеш!". Старенька цілує чоловікові руки і благає: "Паночку, відпустіть, бо помру там". Обличчя бригадира аж сяє від задоволення. Зрештою він висипає з мішка конюшину на дорогу і відпускає стареньку, яка годиться йому в бабусі, зі словами: "Йди вже". "Дякую вам, паночку", – низько кланялася жінка, піднімаючись із колін та витираючи сльози. Бригадир жив на нашій вулиці. Побачивши його здалека, я бігла городами, щоби не вітатися.
Ця історія пригадалася мені, коли на сесії міськради пенсіонерки цілували руки депутатам та екс-секретареві. Так бабусі виражали вдячність "благодійникам", які нібито відстояли для них соціальні проїзні. Щоправда, ніхто їх поки що не скасовував, але стареньким про це не сказали. Новоявлені "меценати" робили "добро" за рахунок перевізників. Як у тій пісні Алли Пугачової про справжнього полковника, який пригощав панянку у ресторані вином за її ж гроші.
Було боляче дивитися на старих людей, які прожили нелегке життя, але так і не позбулися звички кланятися та цілувати руки "панам". Було соромно за тих, хто ці руки простягав для поцілунків. На їхніх обличчях бачила те ж задоволення, що і в сільського бригадира.
Хтось називає це комедією, хтось – шоу. Та, як на мене, це – справжня трагедія. Бо на сесію міськради привели ще й дітей, які простягали аркуші паперу екс-секретареві та просили автограф, наче в естрадної зірки. Готується нове покоління "цілувальників" для нових "панів"?
На сходах ратуші екс-секретар звітував про зроблене. Читав із папірця. Слухали його ті ж пенсіонери. "У Києві був Черновецький, а ми маємо "Чернівецького", – пожартував молодий чоловік, який зупинився на хвилинку. – Так само робить основний акцент на пенсіонерах. Дасть їм по кілограму гречки – і вони проголосують за нього. Тут уже не до жартів".
