Зараз скрізь – на вулицях, у громадському транспорті – люди говорять про Євромайдан. Більшість переймається цими подіями, декого вони нервують. В автобусі дев’ятого маршруту трирічна дівчинка хвалиться пасажирам намальованим на щоці жовто-блакитним прапорцем. "Це в мене намальована Україна?" – запитує маму. "Україна", – каже молода жінка. "Я її люблю", – дівчинка гладить пальчиками малюнок.
– Намалювала щось дитині на обличчі й тішиться, – сердиться чоловік літнього віку, який сидить поруч. – Носять ці прапори вулицями, кричать на площах. Краще би йшли працювати й вчитися. Колись ми не могли собі дозволити виступити проти влади. А зараз дали людям волю, вони роблять що хочуть.
У вашому поколінні досі живе страх перед владою. Якби ви боролися тоді, то нині ваші діти та внуки жили б так, як у країнах Європи, – озивається хлопець. – Якщо нічого не розумієте й не хочете нас підтримати, то хоча би мовчіть.
Ой, Боженьку, хоч би тільки не били цих дітей на тому Майдані й не стріляли в них, – зітхає старенька бабуся. – Я щодня дивлюся по телевізору, як вони мерзнуть там, і молюся за них.
Дівчинка уважно слухає розмову старших і робить свій висновок. "Цей дядя, – показує на сердитого чоловіка літнього віку, – не любить Україну".
