Сільські жінки заслуговують на пам’ятник у місті

Моя знайома – чи то жартома, чи то серйозно – запропонувала встановити на Центральній площі пам’ятник сільській жінці з мітлою або сапою в руках. "Без сільських жінок наше місто потонуло б у смітті, а на клумбах росли б одні бур’яни, – запевнила Ніна. – Чернівчани можуть лише нарікати, що всюди брудно, ніхто не прибирає, а брати в руки мітлу чи сапу за такі гроші не хочуть".

Якщо подивитися на зігнуті спини сільських жіночок, часто пенсійного віку, то пропозиція моєї знайомої видасться не такою вже й смішною. Цілорічно, за будь-якої погоди, вони прибирають міські площі та вулиці, саджають і сапають квіти на клумбах, лізуть підрізати дерева. Деякі з них доїжджають за десятки кілометрів рейсовими автобусами, встаючи рано-вранці та повертаючись додому пізно ввечері. Отримують за свою важку роботу мізерну плату, половину якої витрачають на проїзд.

"У селі навіть такої роботи не можна знайти, – нарікає одна з працівниць тресту зеленого господарства. – Тому погоджуємося на все, бо треба дітям допомагати. Навчилася різати гілки пилкою краще, ніж мій чоловік. Спочатку боялася лізти на дерева, а потім звикла".
"Бачили б ви, що робиться на площах після вихідних: обпльовано все лушпинням, купи сміття, побиті пляшки, – поскаржилася інша працівниця тресту. – Треба бути дуже обережним, щоб не порізати руки. Але найбільше боюся п’яних чоловіків, які можуть вилаяти, образити. Добре слово за нашу працю рідко почуєш".

У Європі чи Америці роботу двірників і садівників давно модернізували. А в нас, як сотні років тому, все лягає на жіночі руки. І техніка та сама: мітла, лопата, сапа. І цією прадавньою "технікою" сільські жінки роблять Чернівці тим прекрасним містом, у якому хочеться жити. То чому ж вони не заслуговують на пам’ятник?!